Тореадори з Васюкiвки

I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало — строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей — дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.

I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, «мiй», я всi муки душевнi за ньою прийняв… А носить його Ява i ще й хизується, сатана…

Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:

— Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще… зiпсуєш. А менi вiдповiдать.

Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був.

Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:

— Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.

— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.

— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тiтка менi милостиню дала, розумiєш, — думала, що я старча!

— Гага! Iнтересно! — второпав нарештi Ява. — I що ж ти з ними робитимеш?

— От я ж i не знаю…

Справдi, становище було дурне. Взять собi! Нiзащо!.. Викинуть? Грошi тiльки пани, капiталiсти викидають. Думали ми з Явою, думали i нарештi вирiшили — вiддать справжньому старцевi, як тiльки стрiнемо…[2]

— Аз годинником це навiть цiкаво вийшло! — з запалом сказав Ява, i в очах його з'явився хортячий блиск. — Просто здорово! Це ж все одно, як злодiя ловити! Мiж iншим дуже важливо те, що ми знаємо, де вiн живе. У тринадцятiй квартирi…

— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Ти знаєш, скiльки у Києвi тринадцятих квартир? Щоб обiйти їх усi — нам життя буде мало…

— I все одно — це дуже цiкаво… — не здавався Ява — I схоже — як ловити злодiя… Тiльки тут навпаки… Навпаки, розумiєш… Злодiї ловлять потерпiлого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кiно! Скажи!

— Буде зараз нам кiно, побачиш, що нам зараз тiтка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволiла вiд хвилювання.

Тiтка нам нiчого не сказала. Вона мовчки лежала на канапi з компресом на головi. Нам сказав дядько… Вiн сказав:

— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепi надавав, що ви б у штани завтра не влiзли. А оскiльки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — i я негайно купую вам квитки i того ж дня одправляю назад у Васюкiвку. Я через вас вдiвцем залишаться не хочу. Тiтка трохи не вмерла вiд хвилювання. Бачите, лежить ондо з мiгренєм.

Ми стояли, похнюпивши голови, i щось белькотали про те, як ми були в кiно, а потiм каталися на чортовому колесi, а потiм… були в гостях у однiєї знайомої дiвчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от i адреса точна… можете перевiрити) i як нас там добре приймали i частували, i показували телевiзор, i не хотiли вiдпускать, i… ми бiльше не будемо!

Потiм ми випили чаю («ми ж у гостях отак-о наїлись») i голоднi лягли спать.

…Ми лежимо i не можемо поснути.

На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.

— От як паршиво виходить! — з гiркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо… Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть… милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм — нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн… Нiколи вони не брехали. А ми — брехуни й жулiки…

Ява зiтхає i погоджується зi мною:

— Авжеж. Щось ми розбрехалися i… взагалi… Давай бiльше не будем.

— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду — мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи i все.

— Гаразд, — пiдхоплює Ява. — Тiльки кров'ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi… тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.

Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як — щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.

На цьому ми й домовились.