Тореадори з Васюкiвки

Дядя дал нам денег, мы надели новенькие, хрустящие рубашки, отглаженные штаны, блестящие, ещё ни разу не надёванные ботинки и пошли.

Не знаю, как вы, но я, когда на мне всё новое, чувствую себя, будто голый. Кажется, что все на тебя смотрят, и стыдно как-то, неловко, и хочется спрятаться от глаз людских. Кончается всегда тем, что я или потрусь рукавом о стенку, чтоб он не был таким новым, или пятно на штаны посажу, или ботинок носком в землю ткну, чтоб не так блестел. Тогда мне легче. Вот и сейчас, выйдя на лестницу, я сразу проехался локтем по перилам и сделал на рубашке грязную полосу. И только после этого мы вышли на улицу. Да всё равно в новом было неудобно и неловко: ноги в ботинках, как в колодках, воротничок шею трёт, что твой хомут, — чтобы повернуть голову, нужно всем телом поворачиваться. И почему это в театр нельзя ходить в обычной одежде?

Туда ведь идут пьесы смотреть, а не для того, чтоб на тебя смотрели! Если б я стал большим начальником, то издал бы даже постановление, чтобы в новом в театр не пускали. Но не волнуйтесь, я начальником никогда не буду. Я буду лётчиком…

Мы сели в троллейбус и поехали в Театр музкомедии на Красноармейскую улицу. Начали мы с него, так как мне почему-то казалось, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрi (а то де ж iще можна грати царя!).

Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нiкого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стiну величезнi дверi. Пiднялися ми схiдцями до тих дверей. Торкнулися —вiдчини ються. Зазирнули — i там нiкого.

— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.

— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як i всi люди, повиннi зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.

— То чого ж нема нiкого?

— А ти що, хочеш, щоб вони тобi тут бiля дверей товклися? Вони на сценi, мабуть. Репетирують. Пiшли!

Та тiльки ми посунули вiд дверей, аж тут нам назустрiч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на мiлiцейський, кителi.

— Вам що, хлопчики?

Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:

— Що таке, хлопчики?

I тодi Ява взяв та й ляпнув:

— Нам царя треба.

— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.

— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засмiялася:

— Трохи ви, хлопчики, запiзнилися. Царiв п'ятдесят лiт, як нема. Було б ранiше.

Ява похоробрiшав:

— От якi ви, тьотю! Хiба нам справжнього! Нам справжнi царi нi до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хiба не зрозумiло?

— Вiн у тринадцятiй квартирi живе, — ляпнув я.

— Тепер зрозумiло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарi про царiв зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Вiн сказав вам, що в нашому театрi працює? Як його прiзвище?

Ми з Явою перезирнулися.

— Прiзвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що вiн грає царя.

— А де ж вiн того царя грає? В якому театрi?

— Не знаємо ми.

— От тобi раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звiдки ж ви дiзналися, що вiн грає царя?

— Вiн сам сказав.

— То ви з ним знайомi?

— Та трохи… — непевно сказав я i поглянув на Яву: чого це вiн мовчить. То в усiх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.

— То як же це ви знайомi, що й прiзвища не знаєте i в якому театрi працює не знаєте? — допитувалася молодиця.

— Та отак… не встигли розпитать.

— А нащо ви його зараз шукаєте?

— Та треба… В однiй справi… поговорити…

— У творчiй? — усмiхнулася молодиця.

— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися iскри. Бац! Бац!.. Аж у потилицi защемiло. I нiби не по головi, а по кавуну щиглi — такий звук дзвiнкий.

Молодиця з несподiванки аж руками сплеснула:

— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хулiганство?! Нi з того нi з сього…

Що там далi скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулицi.

Голова в мене гула, на очах закипали сльози.

Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам i ждав, поки я збрешу. Але хiба я всерйоз брехав? Я ж тiльки сказав «еге» на її жартiвливе запитання. Це можна було зрозумiти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоi глибокої старостi, до самої смертi гулi на лобi носитимеш.

— Ти що, ображаєшся? — iдучи за мною, безвинним голосом питав Ява. — Але ж ми домовились. Я ж не винен. Я мовчав.

— Ти не маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тодi було домовлятися.

Вiн ще менi вичитував! Звичайно, ображатися смiшно, раз домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобi i ви не маєте права дати здачi, то навряд чи ви будете реготати пiсля цього. Навряд чи спiватимете вiд задоволення.

— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти менi давай шалабани — i я оком не змигну, от побачиш.

Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пiшки) я мовчав. Поки не заспокоївся. I лише на майданi бiля театру сказав, потираючи лоба:

— Треба якось iнакше дiзнаватися. Хитрiше. Треба спершу той… як його… репертуар, чи є у них взагалi про царiв. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нiчиго такого не ставлять.