Трагедія в трьох діях

Вона стояла й говорила з Олівером Мендерзом, який щойно прийшов.

– Не розумію, чому тепер ти вважаєш мореплавство нудним. Колись тобі це подобалося.

– Еґґ, люба моя. Люди виростають.

Він розтягував слова, зводячи брови.

Красивий молодик, років двадцяти п’яти на око.

І щось іще в ньому, що ж це, він іноземець? Було в ньому щось неанглійське.

За Олівером Мендерзом спостерігав іще один чоловік. Невисокий, з яйцеподібною головою та дуже нетутешніми вусами. Містер Саттертвейт уже нагадав про себе містеру Еркюлю Пуаро. Той відреагував украй люб’язно. Містер Саттертвейт підозрював, що Пуаро навмисне підкреслював іноземне походження своїх манер. Маленькі блискучі очі бельгійця ніби казали: «Хочете, щоб я побув блазнем? Щоб розіграв перед вами комедію? Bien[1] – буде як ви хочете!»

Але зараз очі Еркюля Пуаро не блищали. Він мав задумливий і трохи сумний вигляд.

Превелебний Стівен Беббінґтон, лумутський пастор, приєднався до леді Мері та містера Саттертвейта. Стівенові було за шістдесят, у нього були добрі вицвілі очі, і поводився він сором’язливо, що мимоволі схиляло до нього.

Він сказав містерові Саттертвейту:

– Нам дуже пощастило із сером Чарльзом. Він такий добрий, такий щедрий. Дуже приємно мати такого сусіда. Впевнений, леді Мері зі мною погодиться.

Леді Мері усміхнулася.

– Він мені дуже подобається. Успіх його не зіпсував. Багато в чому він, – вона всміхнулася ширше, – іще дитина.

Поки містер Саттертвейт розмірковував про нестримні материнські інстинкти жінок, підійшла покоївка з тацею коктейлів. Цю рису містер Саттертвейт, вихованець вікторіанської епохи, схвалював.

– Можеш випити коктейль, ма, – мовила Еґґ, підбігаючи до них із келихом у руці. – Але тільки один.

– Щиро дякую, люба, – покірно сказала леді Мері.

– Думаю, – додав містер Беббінґтон, – моя дружина теж не буде проти, якщо я вихилю один.

І він розсміявся тихим пасторським сміхом.

Містер Саттертвейт глянув на місіс Беббінґтон, яка наполегливо розповідала серу Чарльзові щось про компост.

«У неї гарні очі», – подумав він.

Місіс Беббінґтон була огрядна й не надто охайна. Здавалося, вона пашіє енергією і не схильна до дріб’язковості. Як і казав Чарльз Картрайт, приємна жінка.

– Скажіть, – леді Мері нахилилася вперед, – хто ця молода дама в зеленому, з якою ви говорили, коли ми зайшли?

– Це драматургиня – Ентоні Естор.

– Що? Ця анемічна молода жінка? О! – Вона прикусила язика. – Як нечемно з мого боку. Але я приголомшена. Вона не схожа… Тобто вона схожа на недотепну виховательку дитячого садочку.

Опис був таким точним, що містер Саттертвейт розсміявся. Містер Беббінґтон дивився в дальній кут вітальні дружніми короткозорими очима. Він відпив коктейлю й кашлянув. «Не звик до коктейлів», – подумав містер Саттертвейт. Може, священик і вважав їх символом часу, але не любив. Міcтер Беббінґтон, злегка скривившись, зробив іще один рішучий великий ковток.

– Це ви про леді, яка стоїть отам? О Господи… – Він приклав руку до горла.

Продзеленчав голос Еґґ Літтон-Ґор:

– Олівере, ти слизький Шейлоку…

«Ну звісно, – подумав містер Саттертвейт, – він не іноземець, він єврей!»

Яка ж вони гарна пара. Обоє такі молоді, вродливі і… постійно сперечаються, а це хороший знак…

Його думки перебив дивний звук. Містер Беббінґтон звівся на ноги й похитувався вперед-назад. Обличчя звело судомою.

Саме дзвінкий голос Еґґ привернув до Беббінґтона увагу гостей, хоч леді Мері теж звелася на ноги, тривожно здійнявши руку.

– Дивіться, – гукнула Еґґ. – Містеру Беббінґтону погано.

Сер Бартолом’ю Стрендж квапливо виступив уперед і, підтримуючи хворого, підвів його до канапи, що стояла вздовж стіни вітальні. Решта скупчилися навколо, сповнені бажання допомогти, але безсилі…

За дві хвилини Стрендж випростався і похитав головою. Він сказав прямо, знаючи, що немає сенсу ходити околяса.

– Мені шкода, – сказав лікар. – Він помер…

Розділ третій

Сер Чарльз замислюється

– Саттертвейте, зайдете на хвильку до нас? – визирнув з-за дверей сер Чарльз.

Минуло півгодини. Знічення змінилося спокоєм. Леді Мері вивела невтішну місіс Беббінґтон з кімнати і зрештою поїхала з нею до пасторського будинку. Міс Мілрей вирішувала питання по телефону. Приїхав місцевий лікар і прийняв чергування в сера Бартолом’ю. Меню вечері скоротили, і за мовчазною згодою всі гості розійшлися після неї по кімнатах. Містер Саттертвейт саме збирався до себе, коли сер Чарльз озвався до нього з кімнати, де помер містер Беббінґтон.

Містер Саттертвейт зайшов туди, долаючи тремтіння. Він був уже досить старий, щоб жахатися вигляду смерті… Бо скоро, мабуть, і сам він… Але нащо про це думати?

– Років двадцять ще протримаюся, – твердо заявив сам собі.

Окрім них, у кімнаті, обставленій як каюта, був тільки Бартолом’ю Стрендж. Той схвально кивнув, побачивши Саттертвейта.

– Це добре, – сказав він. – Саттертвейт нам допоможе розібратися. Він життя знає.