Трагедія в трьох діях

Але спостережливому містору Саттертвейту здалося, що сер Чарльз женеться за роллю, яку, врешті-решт, грати не йому.

Розділ четвертий

Нова Елейна

– Так, що ви думаєте, містере Саттертвейте? Як ви насправді вважаєте?

Містер Саттертвейт роззирнувся. Тікати було нікуди. Еґґ Літтон-Ґор заскочила його на рибальському містку. Ці молоді жінки безжалісні… і страшенно наполегливі.

– Думаю, цю ідею вклав вам у голову сер Чарльз, – сказав він.

– Ні, не вкладав. Вона була там від самого початку. Все сталося так жахливо раптово.

– Він був уже старий, і здоров’я його підводило…

Еґґ перебила Саттертвейта:

– Маячня усе це. В нього був неврит, легкі прояви ревматоїдного артриту. Він з тих, хто хоч і поскрипує, але до дев’яноста доживає. Що скажете про допит?

– Ну, він, здається, був… звичайним?

– А що скажете про свідчення Мак-Дуґала? Купа страшних термінів і все таке – детальний опис кожного органа – але чи не здалося вам, що він просто відмежувався словесною завісою? Все, що він сказав, зводилося до висновку: немає нічого такого, що свідчило б про те, що смерть настала не з природних причин. Але він не підтвердив, що смерть дійсно настала з природних причин.

– Люба, вам не здається, що ви чіпляєтеся до дрібниць?

– Річ у тому, що робив він. Він був спантеличений, але не мав за що зачепитися, тож і виставив як щит медичну обережність. А що думає сер Бартолом’ю Стрендж?

Містер Саттертвейт повторив одну з сентецій психіатра.

– Казала-мазала, одне слово, – задумливо промовила Еґґ. – Звісно, він людина поміркована. Мабуть, велике цабе з Гарлі-стріт так і мусить поводитися.

– В келиху були тільки джин і вермут, – нагадав їй містер Саттертвейт.

– Певно, це мусить усіх заспокоїти. І все-таки одна річ, яка сталася після допиту, змушує мене сумніватися…

– Сер Бартолом’ю щось вам сказав?

Містер Саттертвейт відчував наближення приємної цікавості.

– Не мені – Оліверу. Оліверу Мендерзові – він був на вечері того дня, але, можливо, ви його не пам’ятаєте.

– Я дуже добре його пам’ятаю. Він ваш близький друг?

– Колись був. Тепер ми здебільшого лаємося. Він влаштувався на роботу, в офіс до свого дядька у місті, і став якимсь… слизьким, якщо ви розумієте, про що я. Постійно каже, що покине роботу й стане журналістом: пише він непогано. Але я думаю, це всього лише слова. Він хоче розбагатіти. Схоже, нині всі тільки про гроші й думають – це якось огидно, вам так не здається, містере Саттертвейте?

Тут він гостро відчув її молодість – її необгранковану, зверхню дитинність.

– Люба, – мовив він, – багато хто огидний з різних причин.

– Більшість людей, звісно, свині, – радісно погодилася Еґґ. – Ось чому я так бішуся через старого Беббінґтона. Бо розумієте, він був такий милий. Він готував мене до конфірмації і все оце, і хоча, звісно, багато чого в цій справі – маячня, але він був дуже приємний. Розумієте, містере Саттертвейте, я дійсно вірю в християнство, не так, як моя мама, – в книжечки і ранні служби і такі речі, – але глибоко, як в історичне явище. Церква запруджена пауліанськими традиціями – у церкві, власне, безлад, – але з християнством як таким усе гаразд. Тому я і не можу долучитися до комунізму, як Олівер. На практиці наші принципи дуже схожі: все спільне, все належить усім, але різниця в тому, що… ну, не буду в це заглиблюватися. Але Беббінґтони були істинними християнами. Вони не засуджували, не лізли в чужі справи, не таврували, вони завжди з добротою дивилися на людей, на події. Завжди такі лагідні, і Робін…

– Робін?

– Їхній син… Він поїхав до Індії, і його там убили…

Я… я була в нього закохана…

Еґґ блимнула. Задивилася на море…

Потім її увага повернулася в теперішнє, до містера Саттертвейта.

– Тож, розумієте, мені досить важко все це переживати. Особливо якщо це була не природна смерть…

– Моя люба!

– Ох, ну все ж це збіса дивно! Ну ви мусите визнати, що це дивно!

– Але ж ви сама щойно практично підтвердили, що в Беббінґтонів немає жодного ворога в цілому світі.

– Ось тому це і дивно. Я не можу вигадати жодного притомного мотиву…

– Фантастично! Але ж у коктейлі нічого не було.

– Хтось міг вколоти йому ін’єкцію.

– З отрутою, яку південно-американські племена індіанців використовували для стріл? – м’яко поглузував містер Саттертвейт. Еґґ вишкірилася.

– Саме так. Стара добра отрута, яка не лишає слідів. О, ви зверхньо кпините з цього. Можливо, одного дня ви дізнаєтеся, що ми мали рацію.

– Ми?

– Ми з сером Чарльзом.

Вона трохи зашарілася.

Містер Саттертвейт подумав рядками, відомими серед його покоління, коли в кожній книжковій шафі стояли «Цитати на всі випадки життя».

За неї вдвічі старший,Старовинним мечем поранено йому щокуЗасмаглу, зранену, та все ж підвівши очі,Так покохала, ніби доля – він.