Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

Він сказав, що все ж таки йому потрібно чогось випити. Поліз через сидіння і нахилився, щоб дістати пляшку. Як завжди, вона була на самісінькому дні кошика, і, схоже, знайти її було непростою справою. Він перехилявся все більше та більше і мало що не перекинувся вже догори ногами. Намагаючись в такому положенні водночас керувати човном, він смикнув не за ту мотузку, і човен з усього ходу врізався в берег. Від удару Гарріс не втримався і головою пірнув прямісінько в кошик. Задерши догори ноги і намертво вчепившись руками за борти човна, він стояв на голові, не в силах навіть поворухнутися, щоб не випасти у воду. Так йому довелося стояти, аж поки я не витягнув його, схопивши за ноги. Це його розлютило ще більше.

Розділ VIII

Шантаж. — Егоїзм власника землі на березі. — Дошки «повідомлень». — Нехристиянські почуття Гарріса. — Як Гарріс співає комічні куплети. — Світська вечірка. — Ганебна поведінка двох юнаків. — Деяка непотрібна інформація. — Джордж купує банджо.

Ми зупинилися під вербами біля Кемптонського парку, щоб поснідати. Там гарна місцинка: понад самим берегом — галявина, вкрита м’якою зеленою травою, довкола схилилися верби. Ми щойно перейшли до третьої страви — хліба з джемом, — коли з’явився якийсь джентльмен у сорочці та з короткою люлькою в руках і запитав, чи відомо нам, що ми зайшли в чужі володіння. Ми відповіли, що наразі ми не замислювались ні про що таке, що могло б змусити нас дійти такого висновку, але якщо він запевнить нас своїм словом джентльмена, що ми справді зайшли в чужі володіння, ми без жодного сумніву готові йому повірити.

Він нас у цьому запевнив, і ми за це подякували. Але він і далі ходив коло нас і всім своїм виглядом виявляв невдоволення. Ми запитали, чи можемо ще що-небудь зробити для нього, а Гарріс, завжди готовий підтримати розмову, запропонував йому скибку хліба з джемом.

Вочевидь, джентльмен належав до певного товариства, члени якого присягалися ніколи не вживати хліба з джемом. Він досить різко нам відмовив, ніби обурений тим, що його намагаються спокусити, і додав, що вважає своїм обов’язком виперти нас геть.

Гарріс відповів, що, якщо він вважає це своїм обов’язком, то неодмінно повинен його виконати, і запитав джентльмена, у який спосіб, на його думку, це найкраще зробити. Гарріс має досить кремезну статуру, та й зріст у нього добрячий, тому виглядає він чоловіком міцним і жилавим. Джентльмен зміряв його поглядом і сказав, що він піде порадиться зі своїм господарем, а потім повернеться і кине нас обох у річку.

Звичайно, ми його більше ніколи не бачили, і радше за все він просто хотів заробити якогось шилінга. Є такі нахаби, які вештаються вздовж берега і досить непогано заробляють. Улітку вони тиняються біля річки і шантажують довірливих простаків. Вони видають себе за уповноважених власником осіб. Найкраще в таких випадках — залишити йому своє ім’я та адресу, щоб власник, якщо він справді має якийсь стосунок до цього всього, зміг викликати вас до суду і довести, що ви сиділи на шматкові його землі й завдали йому якихось збитків. Та переважно люди за своєю природою настільки ледачі й сором’язливі, що їм простіше щось йому дати, сприяючи шахрайству, аніж покласти цьому край, показавши бодай трішечки твердості характеру.

Якщо ж справді є власники, яких можна в цьому звинувачувати, то їх потрібно викривати. Егоїзм прибережних власників зростає щороку. Якби це було їм під силу, вони перекрили б вздовж усю Темзу. На невеличких притоках чи десь на заводях вони вже так і роблять. У дно річки забивають палі, від берега до берега натягують ланцюги і на кожному дереві прибивають цвяхами величезні таблички з попередженнями. Від одного вигляду цих табличок у мене всередині все закипає. Мені хочеться їх позривати і товкти ними по голові того, хто їх почепив, доки з нього не вийде дух, а потім поховати його і поставити йому ту табличку на могилі замість надгробка.

Я розповів про свої почуття Гаррісові, але він відповів, що в нього вони ще гірші. Він сказав, що убив би не тільки того, хто наказав начіпляти цих табличок, а й усю його сім’ю, усіх друзів і родичів, а потім спалив би їхній будинок. Я зауважив Гаррісові, що, на мою думку, це вже занадто, але він відповів:

— Аніскілечки. Вони насправді на те заслуговують. Я ще й якихось веселеньких пісеньок заспівав би на згарищі.

Мені було прикро бачити в Гаррісові таку кровожерливість. У своїй інстинктивній жадобі до справедливості ми не маємо опускатися до звичайної помсти. Мені довго довелось переконувати Гарріса, щоб пробудити в ньому більш християнське ставлення до цього, і, зрештою, це вдалося — Гарріс пообіцяв, що дасть спокій друзям і родичам та не співатиме на згарищі пісеньок.