Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

— Ну що ж! Тепер в тебе буде важкий день на річці. Це для контрасту. Контрасти завжди тільки на користь. Ану, вилазь!

Совість, навіть стільки, скільки її було у Джорджа, не дозволила йому заперечувати. Щоправда, на його думку було б, напевно, краще, коли б я з Гаррісом тягнув човна, а він зайнявся приготуванням чаю. Адже приготування чаю — досить кропітка робота, а ми з Гаррісом мали втомлений вигляд. Ми нічого не відповіли, лише дали йому в руки мотузку. Він узяв її і вийшов із човна.

Якщо згадати про мотузку, то це напрочуд дивна і навіть непередбачувана річ. Ви її змотуєте терпляче і дбайливо, ніби складаєте пару щойно придбаних штанів. А вже за якихось п’ять хвилин потому, коли ви її берете, вона перетворюється на жахливий непокірний клубок.

Я не хочу нікого ображати, але твердо переконаний: якщо взяти звичайну мотузку і розтягти її посеред поля, відвернутися на тридцять секунд, а потім знову поглянути на неї, побачите, що посеред того ж поля вона буде лежати згорнута, сплутана, вся у вузлах, із суцільними петлями і з кінцями невідомо де. Вам потрібно буде добрих півгодини, щоб, сидячи на траві і проклинаючи все на світі, розплутати кожен вузол.

Це моя загальна думка про мотузки. Звісно, є винятки, які заслуговують на згадку. Я ж не кажу, що такого не буває. Напевно, є мотузки, які додають честі своєму родові — свідомі, поважні. Вони не уявляють собі, що їх плетуть гачком, і, щойно їх залишать без нагляду, не перетворюються на серветки. Напевно, такі є. Я щиро вірю в це. Але мені вони жодного разу не траплялися.

Нашою мотузкою я зайнявся саме перед тим, як ми підійшли до шлюзу. Я не дозволив Гаррісові навіть доторкатися до неї, бо він недбалий. Повільно, зі всією старанністю я змотав її кільцями, зв’язав посередині, склав удвоє і акуратно поклав на дно човна. Гарріс, дотримуючись усіх правил, підняв її і дав у руки Джорджеві. Джордж міцно взяв її і, тримаючи у витягнутій руці, почав розпускати так, ніби він розповивав немовля. Коли він розпустив із десяток ярдів, те, що утворилося, більше нагадувало невміло сплетений килимок перед дверима.

У таких випадках все відбувається як завжди. Той, хто на березі намагається розплутати мотузку, думає, що в усьому винен той, хто її змотував. А коли людина на березі щось думає, вона про це каже:

— Що ти хотів із неї зробити? Сплести сітку для риби, чи що? Ти тут такого накрутив! Ти що, бовдуре, не міг її змотати як належить? — час від часу бурчить він, несамовито змагаючись із нею. Він відкладає мотузку на рівне місце і бігає довкола неї в пошуках кінців.

З іншого боку, той, хто змотував мотузку, у всій цій катавасії звинувачує того, хто намагається її розплутати.

— Коли ти її брав, з нею було все в порядку! — обурено відповів він. — Голову потрібно мати на плечах, коли щось робиш. У тебе все абияк. Ти і стовпа скрутиш у вузол, якщо забажаєш!

Вони вже ладні одне одного повісити на тій мотузці.

Минає десять хвилин, і перший з них видає пронизливий крик, скаженіє і починає топтати мотузку. Намагаючись розпрямити мотузку, він хапає її у першому-ліпшому місці і починає тягти. Звичайно, від того вузол затягується ще міцніше.

Тоді другий вилазить із човна і йде йому на допомогу. Кожен робить щось по-своєму, і вони тільки заважають один одному. Вони хапаються за одну й ту саму петлю і тягнуть кожен у свій бік. Вони не можуть зрозуміти, де її щось тримає. Нарешті дають раду мотузці і, обернувшись, бачать, що їхнього човна понесло течією прямісінько на греблю.

Одного разу я був свідком саме такого. Це трапилося неподалік від Бовені. Ранок був досить вітряний. Ми пливли вниз за течією і саме вийшли на пряме русло, коли помітили на березі двох чоловіків. Ні раніше, ні після того мені не доводилося бачити людей, які б мали такий жалюгідний і безпорадний вигляд. У руках чоловіки тримали довгу мотузку. Навіть сліпому було б ясно, що щось трапилося. Ми перестали гребти і запитали, що сталося.

— Та от, нашого човна віднесло! — невдоволено відповіли вони. — Нам щойно вдалось розплутати мотузку, а коли ми озирнулися, його вже нема!

З усього було видно, що вони вкрай обурені таким ганебним і невдячним учинком свого човна.

Їхнього човна ми знайшли за півмилі вниз за течією — він застряг в очереті — та повернули його господарям. Б’юсь об заклад, упродовж тижня такої нагоди у човна більше не було.

Ніколи не забуду, як ті двоє ходили вздовж берега з мотузкою в руках у пошуках свого човна.

Подорожуючи річкою, можна не раз спостерігати багато смішних ситуацій, які виникають, коли тягнуть човна. Найчастіше можна побачити, як двоє людей, швидко йдучи берегом, тягнуть човна і жваво щось обговорюють, а той, хто у човні, за сотню ярдів позаду, даремно намагається докричатися до них, щоб ті зупинилися. Він знемагає, подаючи їм якісь немислимі знаки стерновим веслом. У нього щось негаразд: чи то зламалося стерно, чи то багор впав за борт. А може, капелюх упав у воду і його стрімко відносить течією.

Спочатку він досить спокійно і ввічливо гукає, щоб вони зупинилися.