Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

— Агов! Зупиніться на хвилинку, чуєте? — весело кричить він. — Мій капелюх упав у воду.

Потім:

— Агов! Томе! Діку! Ви що, не чуєте? — цього разу вже не так дружньо.

Потім:

— Агов! Дідько б вас забрав, безголові! Зупиніться! Бодай вас!

Потім він починає стрибати й метушитися в човні, волати, багряніючи від злості, і проклинати все на світі. Хлопчаки на березі зупиняються і починають з нього сміятися, жбурляти в нього камінням, знаючи, що його тягнуть повз них зі швидкістю чотири милі на годину і він не зможе вийти.

Такого могло б не статися, якби ті двоє пам’ятали, що вони тягнуть човна, і бодай інколи озирались би, щоб побачити, як там їхній товариш. Найкраще, коли човна тягне одна людина. Коли тягнуть двоє, вони починають теревенити між собою і забувають за човна. А оскільки сам човен не створює великого опору, він ніяк не може нагадати їм про те, чим вони насправді зайняті.

Увечері ми розмовляли про це, і Джордж розповів нам історію, яка є дуже красномовним прикладом того, як двоє людей, що тягнуть човна, можуть забути про те, що роблять.

Одного вечора він та ще троє, розповідав Джордж, пливли в дуже навантаженому човні проти течії від Мейденхеда. Трошки вище Кукхемського шлюзу вони помітили чоловіка й дівчину, які йшли вздовж берега. Було видно, що між ними точиться якась цікава і захоплива розмова. В руках вони несли багор із причіпленою до нього мотузкою, яка тяглася за ними, а кінець її зникав у воді. Жодного човна поблизу чи деінде видно не було. Цілком зрозуміло, що колись до тієї мотузки було прив’язано човна. Але що з ним трапилось і яка жахлива доля спіткала його та тих, хто в ньому залишився, було цілковитою таємницею. Проте хай би що там сталося, воно зовсім не хвилювало молоду панну та джентльмена, котрі тягли човна. У них був багор, і в них була мотузка, і цього, на їхню думку, було досить.

Джордж хотів було гукнути їх, щоб вони опам’яталися, але тієї миті йому спала на думку цікава ідея, і він не став цього робити. Натомість узяв багор, перехилився і зачепив кінець мотузки. Вони з товаришами зробили петлю і накинули її на свою щоглу. Потім прибрали весла, всілися біля стерна і закурили люльки.

І той чоловік з молодою панною тягли чотирьох дебелих чоловіків і важкого човна до самого Мерлоу.

Джордж казав, що раніше йому ніколи не доводилось бачити такого глибокого розчарування у чийомусь погляді, яку тієї парочки, коли біля шлюзу вони зрозуміли, що останні дві милі тягли не того човна. Джордж припустив, що, якби поряд із чоловіком не було панянки, він, напевно, не втримався б від висловлювань у досить різкій формі.

Першою від подиву оговталась дівчина. Вона заломила руки і у відчаї вигукнула:

— Генрі, а де ж наша тітонька?

— І що, знайшли вони свою стареньку? — запитав Гарріс.

Джордж відповів, що цього він не знає.

Одного разу неподалік Волтона ми з Джорджем були свідками іншого прикладу небезпечної відсутності взаєморозуміння між тими, хто тягне, і тими, кого тягнуть. Це було саме в тому місці, де дорога полого спускається до води. Ми розташувалися на протилежному березі і споглядали все довкола. Незабаром на річці з’явився невеликий човен. Берегом шаленим алюром мчав могутній тягловий кінь із хлопчиною верхи і тягнув по воді човна. Порозлягавшись, у човні спокійно дрімали п’ятеро юнаків, а найбільш безтурботний вигляд був у стерничого.

— Хотів би я побачити, що буде, якщо він скерує не туди, — пробурмотів Джордж, коли вони пропливали повз нас. І саме цієї миті стерничий так і зробив. Човен врізався в берег із таким шумом, ніби одночасно розірвали сорок тисяч лляних простирадл. Двоє людей, кошик і три весла разом вилетіли з човна через лівий борт і порозлітались по берегу. За якусь мить потому двох інших висадило з правого борту і примостило поміж багрів, вітрил, валіз та пляшок. Останній проїхав ще ярдів зо двадцять далі і вилетів головою вперед.

Це значною мірою розвантажило човен, він став набагато легшим, і хлопчина, зриваючи голос, погнав свого скакуна галопом. Юнаки сиділи і лише дивились один на одного. Минуло кілька секунд, доки вони зрозуміли, що з ними трапилось, і тоді щосили почали кричати хлопцеві, щоб він зупинився. Але той, вочевидь, був надто заклопотаний своїм конем, щоб їх почути. Ми сиділи й дивилися, як вони чимдуж бігли за ним, аж поки не зникли вдалині.

Не певен, що співчував їхній невдачі. Навпаки, я хотів би, щоб усіх молодих дурнів, які в такий спосіб тягнуть свого човна (а їх вдосталь) спіткало те саме. Ризикуючи самі, вони, крім того, створюють загрозу і незручності для всіх інших човнів. Несучись на такій швидкості, вони не зможуть звернути з чийогось шляху чи дати можливість комусь їх обминути, їхня мотузка може зачепитись за вашу щоглу і перекинути вас, або ж захопити когось у човні і скинути його у воду чи порізати йому обличчя. Найкраще в такій ситуації — це міцно триматись і бути готовим зустріти їх нижнім кінцем щогли.