Циклон

Художники-декоратори споруджують курінь для знімань. Загалом непогано виходить. Сіном укритий. Тільки в сіно квіточок багато навтикали штучних, що їх зі студії привезли; один з декораторів просить їх берегти, бо він несе за них матеріальну відповідальність. Діти з таборів ідилічними зграйками розбрелись по луках, щебечуть то тут, то там. З сачками за чимось ганяються — синього метелика ловлять… Оператор ще раз оглядає берег, зважуючи, що зайве. Оці ідилічні гуртики дітей в щасливому щебеті серед ласкавості літа і ряди піонерських будиночків, що вишикувались понад річкою, в зелене фарбовані, біліють візерунками наличників, — їх треба остерігатися: дивись, щоб не потрапили в кадр, не внесли фактуру іншого життя, прикмети іншого часу. І далі йдуть.

— Так, хай мислення моє імпульсивне і відповідно цьому сприйняття світу, але хіба ж не властива ця імпульсивність якраз самому нашому мистецтву, що в силу своєї специфіки і дає життя розкадроване, в динамічних частковостях… Не хто інший, як саме цей буйний нервовий вік, і став батьком такого бурхливого мистецтва десятої музи! Воно — наймолодше з мистецтв, але й воно лише переддень з'явлення якогось ще новішого, ще несподіванішого мистецтва, яким дивуватимуть людей амфітеатри майбутнього… Вони будуть антично відкриті і споруджені будуть серед океану…

— Дожити б, — усміхнулася Ярослава, а Сергій, бредучи в траві, вів далі:

— Чудо кінематографа з'явилось після тривалого затишшя, після століть генетичної стабільності в усіх давнішніх мистецтвах, які хоча й знали оновлення, але не витворювали нового виду. І ось зродилося диво екрана, зродилось, звичайно, з блискучих досягнень техніки, але не лише завдяки їй: була потреба духу, потреба часу, і якщо брати фільмову творчість в її кращих виявах, то це ж таки справжнє мистецтво з усіма притаманними лише мистецтву властивостями. Воно навчилось творити поезію екрана, мислити каскадами образів, воно здатне одухотворювати людей… Людське обличчя в безкінечних можливостях його емоційних виявів, найтонших нюансів, сила слова, світла, музики, кольорів — все поєдналось тут під верховною владою митця… Могутню владу дає тобі екран, але ж він і диктує. Володарі, творці, ми водночас і підлеглі свого мистецтва, бо художні закони його для нас понад усе.

Ярослава ішла ніби й весела, і в той же час він помічав: невесела. Збирала дзвіночки, складаючи їх один на одного. І оператор догадується, для кого вона збирає цей пасторальний букетик… Понесе і поставить йому в склянці з водою на вікні.

— Дивно, що коли принесеш їх додому, щоразу помічаєш, що зовсім вони там стають не такі, як тут серед трав… І не тому, що прив'януть, a будто, мабуть, том, що вони ростуть тут в самій природі своїй, живуть в її настрої і, зірвані, вже не повернуться в цю просторінь, в цей день. Трохи сумно, що ніщо не повернеться: ні цей день, ні дзвіночки, ні промені на траві… Все, все в однім змигку життя, дублів нема, дублів життя не знає!..

Йдучи поруч із Сергієм, вона усміхається — очима, устами, і почуває він, що всміхається не йому, уявляє зараз того, іншого біля себе… Але веселість її чомусь сумна. Чи помічали ви, що в погляді дівчини, коли вона з ніжністю дивился на свого коханого чи думає про нього, завжди є щось скорботне?

— Кажуть, що людина, яка була на фронті, стріляла, вбивала, — це зовсім не та, якій не довелось зазнати цього, як ти гадаєш, Сергію? Між такими людьми буде колосальна різниця у психіці?

— Не знаю.

— Війна, певне, полишає невитравний слід у душі. В очах у декого з них — ти помічав? — смуток, що ніби скипівся. Вугіль, що став антрацитом. Так іноді хочеться підійти й запитати: оцей іній, що сріблиться па скронях… з яких він зим?

Сергія вона ні про що не питає. Віддалено чула про його нещасливе кохання, але причиною розриву ні разу не поцікавилась. Може, з делікатності: адже в цій сфері ніхто не може бути суддею, зона заборонена. І він теж, звичайно, не розповів їй, як захищав Ярославу перед претенденткою на її роль, якою ціною відстояв святий для нього принцип, мистецтва. Рану ту ніби вдалося загоїти, але чи не з'явилась натомість інша? Сергій навіть перед собою соромився думати, що в нього може спалахнути почуття до провідної актриси фільму, що й тут ще дістане одкоша, опечеться, одначе щодалі частіше йому хтось ніби глумливо нашіптував уночі: «Закохавсь!» Ще відтоді, як знімавїї на пробах, в тій сцені, де вона латає сорочку Шамілеві, а потім невідривно дивиться на нього, поглядом питаючи: хто ти і звідки? Мабуть, тільки в особливих натур буває стільки ласкавості — в очах, на устах, в голосі такого теплого тембру… То були прекрасні кадри. Коли Сергій переглядав Їх, його не полишав настрій святковості, жадібно вивчав вирази її обличчя, цятки світла на очах, і в їхніх переливах читав самі порухи душі, глибокої, щедрої.

— Ось завтра почнемо знімати, Славо, тебе… Це добре, що він вирішив розпочати зйомки сценою на острові.

— Боюся цієї сцени. І отих обіймів, і тих розиущених кіс…