Циклон

— На цій деталі якраз я наполіг. Саме така ти мусиш бути серед тих розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всій окрузі…

— Боюсь.

— Неправдою було б сказати, що, беручись за створення фільму, lie мріємо про успіх, про славу, про гран-прі в яких-небудь Каннах… Але ж не тільки це? Існує щось набагато пише цього.

— Ає. Може, тому й тривоги?

— Ввійди в настрій, в ситуацію, будь сама собою від тебе нічого не вимагається…

— Хочу бути правдивою.

— А це головне! Адже в мистецтві пі від чого по сховатися, воно пайнещадніший проявник, з хімічною точністю проявить тебе, хто ти є насправді. Якщо дрібна душа, так і постане — дрібна. Себелюбець, егоїст, самозакоханий? Не сховаєшся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболівати за піших, не лише за себе, то в найпростішому, навіть у паузі мимовільній розкриєшся своєю справжністю.

— А яка ж я?

— Ти… Якось тобі вдається, що тебе всі люблять… Майже всі. Злагідлива, вмієш лисицею до кожного підкотитися, медовим словом внести дух миротворенпя… Ну, та це пе ґандж, скоріш — навпаки… Тільки оце, що власної ролі полохаєшся…

— Валерій теж переживає (Валерій — молдаванин, артист, що гратиме Шаміля). «Я, — каже, — про фронтову людину знай не більше, ніж про людину снігову, гімалайську…»

— Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття всі оті індивідуальності, що палахкотіли пристрастями, інтелекти, що кожен із них носив у собі макрокосм!

— Від дітей чула, що десь тут геологи ходять, і серед них жінка одна… П'ятизначний номер у неї витатуйований па руці. Я б хотіла з нею познайомитись…

Здається, всі цікавлять її, крім нього одного. Спитала б:? «Що то за драма, яку ти пережив, які рани, що, свіжі ще,' носиш у собі?» Ти ж прониклива, чутлива, тонка натура. Чому ж тут пін не почує від тебе оте незрівнянне ранкове: «О мой, мой»? Ти ж його вмієш вимовляти якось особливо, з якимось солодким внутрішнім виспівом, воно ніби й жартівливе в твоїх устах, і в той же час будить почуття, серйозне…

— Мрійливість часом находить, — це, здається, погано? Хотіла б, щоб зняв хто-небудь мене у фільмі дитячої чистоти, де гудуть мені дзвони великодні, а я маленька, і садки цвітуть, і трава блищить у воді зелена-зелена. А все повітря ряхтить, вібрує тихим розлунням тих дзвонів, і все небо ними грає, співа…

Знав він багато про неї, до яскравих реальностей уявляв її дитинство: виростала в стихії творчості, сказати б, в атмосфері народного артистизму, де робилось усе прекрасне. Вишивалось. Різьбилось. Пензликом но воску малювалось…

Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм, оживало в образах пташиної чіт звіриної подобніни, в речах ужиткових проймалося настроєні гумору чи трагізму. Батько, здається, вже не різьбить, фахом він — шляховик, прокладає дороги в горах для лісовозів, то в долинах ррмоптує траси, будує мости, а дідуньо в Ярослави й попит не кидає рукомисла, він у неї знаменитий майстер: художні вироби його побували на великих виставках…

— Радіють ваші, що Славця їхня — артистка?

— Йой! Вся рідня за мене переживає — і тут, і за океанам… І за все я вдячна… ти знаєш кому… з вами по-справжньому повірила в себе, відчула, що здатна таки на щось…

«Ти відчула владу своєї краси, силу таланту відчула… Ось що таке любов!»

— Як ти гадаєш, Славцто: чи може людина жити без кохання?

— Мабуть, що так. Але певна, що світ при цьому щось особливо втрачає і не е вже тоді суцільно прекрасним… Без кохання, мабуть, стає він буднем звичайним… І день цей стане просто день, а сонце світитиме… ніби без променів.

«Сонце без променів…» Який страшний і водночас точний образ…»

— Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав і щастя, яке передує драмам?

— Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись дрібним, а для тебе той стан… Коли навіть збираючись телефонувати їй — мимовіль чепуришся… Якось ненароком вловив себе на цьому: ось який ти, брате, сьогодні! Вічність перед тим не сміявсь, а то, почуваєш, усмішка весь час губи лоскоче, сама бринить на устах, і ти вже не в змозі сховати її, невдаха нещасний, бо вона лише відблиск того, що робиться десь там, у надрах душі… Наївняк, ще нічого не знаєш, ідеш в рожевих замріяних своїх окулярах, відроджений, повен буйної сили, і легко ступати тобі по землі, і відчуваєш за спиною крила оті, що їх колись класики описали… Та, здасться, тобі, Славцю, усе це знайоме?

Вона зупинилась серед трави:

— Що ти маєш на увазі?

Сергій шваркнув рукою по стебелині кінського квасцю:

— Він, здається ж, у тебе закоханий? І ти — кохаєш?

Ярослава дивилась йому просто в вічі:

— Так. Він той, кого я хотіла б кохати.

Глава IX