Твоя зоря

Чарує Винниківна її сина нібито всякими чудасіями, але перевагу віддає отому найзаклятішому безвідмовному способу: висмикне потай нитку в парубка з галіфе, заліпить у грудочку воску, кине в найжаркіший вогонь і давай примовляти: «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь отой віск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як отой топиться віск! І щоб ти мене аж тоді покинув, коли знайдеш у попелі свою ниточку з галіфе!»

Іноді, коли Надька, вбрана по-святковому, в туго заплетених косах вінком, вимитих перед тим в канупері та любистку, приходить до крамниці купити сірників чи солі, Бубиренчиха, мов з-під землі виринувши, чорнороте накинеться на ненависну їй степовичку, стане поганити її лайкою та образами привселюдно. Сяка-така безсоромнице, хочеш опоїти сина мого чарівницьким дурманом, бач, і зараз напахтилася чимось, хіба це любисток, хіба це канупер? Чистісіньке приворот-зілля, від нього хоч хто зійде з ума! І щоб до краю зганьбити Надьку перед людьми, зчинить гвалт на всю Тернівщину, ніби сама заставала розгульницю в себе на леваді, коли вона аж із степу прибігала до молодого Бубиренка на побачення, цілу ніч з ним, гологруда, траву толочила і на сіні качалася, безсоромно світячи білим тілом до місяця, умліваючи біля парубка у своїх розпусницьких любощах.

— Таж то не вона, — пробували внести ясність чоловіки, тернівщанські наші справедливці, - то, бабо, озерянська бублейниця сіно ваше розтовкла, коли до батюшки Приїздила… Тій усі гріхи відпущені…

Але Бубиренчиха глуха була до всіх свідчень:

— Ні, ні, то якраз ця була! Сміялася ж! Я її признала, хоч вона і втекла, тільки косами війнула!

— Та не тільки ж у Надьки коси, — брали під захист Винниківну дядьки.

— Захищайте, заступайтесь, сіль вам у око! — гримала баба й на них. — Вам усім хвойди подобаються… А ця ще й смішки строїть. Куди ж пак цяця, ніхто її пе торкни, наче й пе вона ночами моєму синові па шито вішається!..

— Навіщо мені ваш син? — казала Надька з спокійною, гордовитою усмішкою. — А любов якщо й була, то не з ним…

— Аз ким? — аж шию витягувала баба.

— Не вам про те знати.

Начебто бабині ґвалти пе дуже й доймають Надьку, та все ж, видно, на душі їй ставало нелегко, бо можна було помітити, як у її карих навіть сльозинки бринять, коли вона, розшарівшись, якось невидюще ішла толокою у бік степу, неприступна ні для кого, і від образи й нас пе впізнаючи, її малих вірних друзів.

— Коси обнесу! — погрожувала навздогін Бубиренчи-ха. — Здумай тільки ще раз уночі на леваду прибігти!..

— Кому треба, той сам до мене прибіжить, — чулось у відповідь.

Не озираючись, Винниківна віддалялась у степ, ще більше випростана, сердито окутана у свої, вже ніби й на всіх пас розкинуті гордощі.

Однак не тій, що поганила Надьку, було похитнути дитячі наші почуття: ми й далі вірили в те, що раніш, вірили кожному Надьчиному слову. Бо якщо кому й віддала Випниківпа своє серце, то ніяк то не міг бути бабин Антидюрінг, неоженьба й пустомолот у невідомо звідки добутому галіфе, що капелюшилось до колін і так нещадно висміювалось тернівщанськими сатириками під час їхніх щонедільних сидінь під гамазеєм на толоці. Не міг це бути й Олекса-баламут з розірваною губою, що волоцюжить по світу, на цілі тижні зникає кудись із Тернівщини, а повернувшись, береться знов за своє, на храмових праз-никах розквашує носи хутірським буцмарям, надто ж коли хто з них посміє зачепити Надьку якимось натяком чи бодай позаочі неповажливо відгукнеться про неї. І хоч сам Олекса після поєдинків повертаєтся в свої глинища тож заюшений кров'ю, а вмиється — і вже веселий, бо ж бився за Надьку, дарма що вона не приймає його кохання. І чи й прийме коли, сказано ж — душа не лежить.