Твоя зоря

Цілими ватагами вештаються цигани, зляскують батіжками, запально сперечаються, торгуючи коней, причіпли-во оглядають їх, гнідих, вороних та чалих: роздирають їм роти до останнього кутня, хапають за хвіст і закручують його аж па спину коняці, промацують сухожилля, б'ють шкапину кулаками під ребра, аж поки з господарем долоня по долоні: лясь! Лясь! Зійшлися! О'кей!

Алє бракує на цьому ярмарку ще когось, неповний якийсь він сьогодні… Олскси-баламута нема. Де ж він? Що сталося? Якби знав, що Винниківна тож тут, неодмінно з'явився б, ради неї утнув би щось таке, що весь ярмарок струсонуло б, адже ради Надьки шибайголова наш піде на все, ради своєї любові будь-яка фантастика буде йому під силу!

Тож як це, щоб ярмаркувалося сьогодні без нього? Одначе, гей коноводи, воловоди, люлешники, гречкосії, слабодухі й безстрашники, гей усі добрі люди, анумо дивіться он у той бік!.. Наче вітрець перед бурею — таке щось цробігло, прошелестіло по натовпах:

— Олексу терпівщапського ловлять!

Не було, не було, і ось він є: як з-під землі вродився, щоб збаламутити увесь ярмарок, там десь серед моря голів, серед грай-гомону людського чути все дужче:

«А держіть його! А ловіть!» І вже люд, кинувши торг, витягує шиї в тому напрямку, обличчя в багатьох напружено веселішають, бо що ж то й за ярмарок, де нікого не ловлять, не б'ють?

— Гуляй, душа, без кунтуша! — чути розгонистий вигук над людьми та кіньми, а ця душа знов забризкана кров'ю, сорочка роздерта, чуб розкуйовджений, ця ось душа з гиком бандитським, з веселим відчаєм у вічу летить стойма в тачанці, запряженій пе знати чиїми кіньми, піна клуб'ям летить від сталевих вудил… Віжки до краю напнуті, Олекса тримає їх у руках, а так паче в зубах, зуби раз у раз біло поблискують — він сміється! Ткана матір'ю біла сорочка вся кров'ю заквітчана — уже встиг… Летить наосліп, коні — як звірі, жене їх, а куди? Невідомо, як він опинився на тачанці, на одній із тих розмальованих, що з квітом та дзвоном поспішали ранком на ярмарок, співаючи колесами па весь степ? Не інакше, як силою видер її разом з кіньми в котрогось із тих, з ким бився на храмах та ярмарках і яких ненавидить не менше, ніж вони його. Вони для нього — то все кровопивці, кугути, жмикрути хутірські, гнойоїди, а він для них — бандит, злидарчук, голота з голот, босяцюга слобідський, найненависніший з усіх, хто є на землі. І ось видер тачанку чиюсь, реквізував назовсім чи покататись «позичив», віжки туго на руку накрутив і жене, розжохкуе безупинним бадьорим гійканням вже й без того осатанілих коней, жене та гукає до ярмарку: «Розступись! Розлетись!» — а загледівши тернівщан, хвацько стріпує чубом, веселіє до нас перерваною губою:

— Перекажіть Надьці, що бачили мене! Скажіть, що я сміявсь!