У пошуках Оґопоґо

В усякім разі, нинішній канадський уряд робить усе можливе, щоб дати корінним мешканцям Канади безкоштовну освіту. Щоправда, наука в індіанських школах просувається досить сутужно. Ну не хочуть індіанці вчитися й працювати! Мабуть, це і є зворотний бік доброчинності. Якщо людина не працюючи отримує щомісячну доплату тільки за те, що вона червоношкіра і її далеких пращурів колись завоювали англійці, то в тієї людини зникає стимул до будь-якої діяльності. А неробство, як відомо, спонукає до пошуків розваг.

Найдоступніша розвага серед люмпенів усього світу — горілка і наркота. Власне, чи не найтяжчим гріхом англійців можна вважати те, що вони познайомили індіанців з оковитою. У представників цієї загадкової прадавньої раси немає імунітету проти алкогольного сп'яніння. Спробувавши горілку чи якесь інше міцне питво хоча б раз, вони вже не можуть боротися з бажанням допадатися до чарівного трунку ще і ще. А, як відомо, у індіанців не виробляється чудодійний фермент, що допомагає нам,

блідолицим представникам людства, перетравлювати спирт. Ця ситуація дуже нагадує ту, що існує на півночі Росії: чукчі, котрі стали героями безлічі анекдотів, так само гинуть від вогняної води, як і їхні червоношкірі брати по нещастю в Канаді.

Зима з дитинства

Коли ми приїхали до Канади, був кінець жовтня, якраз починався Геловін, і діти з розмальованими личками, вбрані у химерні костюми — Смерті, графа Дракули, гігантського вухатого Кролика чи просто загорнуті у мамине довге, до п'ят, пальто і з кудлатою перукою на голові — бігали від будинку до будинку, стукали у двері й страшними голосами вимагали у господарів подарунків. Це нагадувало наші різдвяні ватаги колядників, але пісень тут не було чути. Це тепер Геловін перетворився на веселий карнавал, а в давнину то було свято поклоніння мертвим, бажання налагодити добрі стосунки з потойбічним світом і всілякими містичними силами.

Головним символом цього свята є «світильник Джека» — гарбуз, з якого видовбали нутрощі, вирізали спереду страшну пащеку з ошкіреними зубами, очі та ще й встромили всередину запалену свічку. Такі велетенські гарбузяки стоять майже біля кожного будинку і тихо-мирно світяться уночі, показуючи всьому світові моторошну усмішку жартівника Джека, котрий, як вважають, колись спровокував темні сили відірвати йому головешку й приладнати замість неї гарбуза.

А сталося це так. Якось відчайдушний гульвіса, п'яничка й картяр на ім'я Джек, що мешкав у стародавній Ірландії, вирішив обдурити самого дідька. Він двічі підманув володаря темних сил, махлюючи з картами, і той заприсягнувся, що Джекові довіку доведеться тинятися світом з гарбузяною головою на плечах і жариною, що світитиметься в тому гарбузі, лякаючи всіх, хто трапиться йому на шляху.

Я з подивом дізналася, чому саме до цього свята в Америці й Канаді почали випускати малесенькі снікерси, марси та натси. Виявляється, колись один збоченець нафарширував лезами подарунки для дітей, і відтоді всі частування, що дають дітлахам, мають бути тільки у фабричній упаковці. Мій ласий до усіляких солодощів синок тут-таки влився у ватагу канадських діточок. Добре, що пані Марія, в якої ми прожили перші тижні нашого едмонтонського життя, мала чорне суддівське вбрання, яке вона позичила Женьці.

— Ну чисто вампірюка! — зойкнула старенька родичка пані Марії і сплеснула в долоні, поглянувши на «закривавлені» накладні пластмасові ікла мого синочка, які йому позичили товариші по ватазі.

Так отож! — басом відповів Женька, закинув на плечі торбинку і вирушив назустріч своїй першій канадській пригоді.

Того вечора в Едмонтоні випав перший сніг. Я уявила, що зараз у Києві кружляє в повітрі бабине літо і починає опадати листя з дерев, пригадала, що мене попереджали: зима в Альберті триває від жовтня аж до кінця березня, і приготувалася до холоднечі, відмерзлих вух і носа і противних зашпорів, що заходять в руки й ноги.

Однак виявилося, що зима в Альберті хоч і холоднюща, але зовсім не така, як в Україні. Вранці, коли я вибігала на вулицю, сніг, як у дитинстві, скрипів під моїми чобітками, на шалику, яким я обмотала шию, з'являлася паморозь від мого дихання, але мені було зовсім не холодно! Річ у тім, що мороз тут сухий і навіть при температурі мінус 25 його майже не відчуваєш. І настрій зовсім не зимовий, бо над головою в тебе сине-сине небо, сонце світить так, що, відбиваючись від снігу, аж сліпить очі. І несподівано я ловлю себе на тому, що мурмочу під ніс дитячого віршика:

— Раз я взувся в чобітки, одягнувся в кожушинку… — і далі за текстом.