У пошуках Оґопоґо

У «Летючій свині» продавалися всілякі непотрібні, але симпатичні дрібнички на кшталт «дрімкетчерів» — уловлювачів снів. їх з давніх- давен виготовляли індіанці, щиро вірячи, що коли повісити такий вловлювач снів у вігвамі над головою, то всі нічні марення, зурочення та наслання заплутаються у хитросплетених ниточках, натягнутих на круглий обідок. А якщо у ті тенета ще й повстромляти кольорові пір'їнки, пришити до них блискучі намистинки та скляні ґудзички, то жоден лихий чаклун не зможе тебе зачарувати!

До речі, мушу зізнатися, що після повернення до рідного Киева я на всяк випадок повісила в головах свого дивана малесенький вловлювач снів. Але не той яскравий іграшковий кіч, що його можна купити у будь-якому сувенірному генделику Києва разом з африканськими дерев'яними статуетками, що випинають нижню частину тулуба так, ніби їх переслідує хронічна діарея, пластмасовими єгипетськими Нефертіті чи тайськими розфарбованими звірятками. Мій дрімкетчер сплела вождиха племені крі, у якої я побувала під час своїх канадських мандрів. Це єдина жінка-вождь індіанського племені, і мені чомусь здається, що саме ця магічна річ допомагає мені час від часу долати усілякі життєві капості. Але про вождиху, її плем'я та індіанську резервацію я розповім трохи згодом. А зараз пригадаю свої перші враження від міста, в телефонному довіднику якого ще й досі на кожній сторінці ви знайдете чимало українських прізвищ.

Весь Едмонтон сплановано так, щоб людині у ньому було зручно. Більшість його мешканців живуть у приватних будинках, оточених невеличкими садочками з акуратно підстриженими газонами й квітниками. Звісно, е там і ділова частина — «кам'яні джунглі» даун-тауна з височезними хмарочосами, де ти почуваєшся нікчемною комашкою і звідки хочеться чимшвидше втекти. Тут гамірно й незатишно: потоки машин, заклопотані люди, що біжать у справах, не помічаючи нічого навколо себе. І раптом на перехресті вулиць стикаєшся з персонажем, що ніби вистрибнув зі старого югославського бойовика про індіанців, — високий чоловік у замшевій куртці та штанях з китицями по боках, у нього смаглявий, майже цегляний, колір обличчя, чорні як смола очі й дві лискучі тугі коси, що лежать на грудях.

Пізніше, мандруючи Канадою, я потрапила до резервації, де мешкають представники одного з найбільших індіанських племен — крі. Тут розвіялася ще одна ілюзія щодо сердешних червоношкірих, яких визискують блідолиці садюги-колонізатори. Ні, звичайно, завойовники ніколи не бувають добрими й лагідними. І всі історії про жорстокість представників Британської імперії щодо місцевих племен — правда. Так само як і правдою є те, що в культах багатьох місцевих жителів були такі кровожерливі обряди, що міф про доброго й гуманного юнака на ім'я Орлине Крило розвіюється мов ранкова імла.

Що ж до резервацій, то тепер усі корінні мешканці Канади перебувають під протекторатом самої Англійської королеви. Отож, щоб якось спокутувати минулі гріхи, добра королева виділила індіанцям найкращі, найбагатші й найродючіші землі в усій Канаді. Там вони і живуть, отримуючи допомогу від держави. Гуманні колонізатори навіть створили деяким племенам їхню власну писемність і запроваджують її у місцевих школах.

Саме з цього приводу ми й приїхали до резервації, розташованої недалечко від Едмонтона, у затишній долині, оточеній горами. Біля акуратних новеньких будиночків, побудованих державним коштом, не росло жодного дерева і навіть кущика, через що це індіанське поселення здалося мені декораціями до фантастичного фільму на зразок «Марсіанських хронік». Гостинні господарі пояснили, що індіанці — кочовий народ, тож звикли переїжджати з місця на місце, в них це закладено у генах, тому жодних садочків вишневих коло хати і хрущів, що над вишнями гудуть, їм не потрібно.

А потім були урочисті збори у шкільному спортзалі, де малі індіанці намагалися розмовляти мовою своїх предків — гордих воїнів племені крі і виконували якісь танцювальні па, пригортаючи до грудей кольорові книжечки з новоствореною індіанською абеткою…

Особливо мені сподобалося одне смагляве дитинча, вбране у фрак, білу сорочку з чорним метеликом і взуте… у гумові чоботи. Хотілося вірити, що цей нащадок відважних воїнів, майстерних мисливців та неперевершених слідопитів виросте, вивчиться і вирветься у широкий світ зі своєї резервації — хай навіть комфортної і затишної. Хоча важко судити, де він почуватиметься щасливим: серед своїх одноплемінників у звичному світі гір, лісів і чистих річок чи у багатомільйонному місті, де так часто люди бувають самотніми. І я згадала того індіанця, що трапився мені на перехресті у центрі Едмонтона, серед височенних хмарочосів, суцільних потоків машин і натовпів незнайомих, чужих одне одному людей.