Українська байка

Лев,  цар  звірей, ізгинув,І весь  звіриний рід нарочно по зовуЗбігався; гаї,  логва  покинув,Оддать  послідній довг,  утішити вдовуДа нового царя  обрать.Як  трохи  вий  нудний в бору  угамувався, Ніби  велика рать,Звірей збіжалася громада, І почалася рада:Кому  б то на уші той  бриль  царський надіть? Небіжчика синок хоч гарний був Левченок,Та ба — бач,  правди нігде  діть, Невправних літ,Недавно ще з пеленок.— Нехай!  — він  матері  казав. — Іще  я не одхляв.Нехай!  Рейментувать нельзя іще  зі славойТакой грізной державой.— Чи  хочеш, синоньку, як  цар  рейментувать, — На  те казала Львиця, —

То рач  себе  вкрощать. Грізних, величних діл історієй займисяСвоїх  дідів, Великих Львів,Пильнуй з ними рівняться, Покіль твій  дійде  час: Реймент є важна праця!  — Тоді  піднявся Барс.І, визвірив очима,Зарів:  — Я цар  над  вами, Хто важитися в томЗі мной посміє?Хто силу  з швидкістю таку,  як  я,  іміє?Я більше  всіх зі ЛьвомУдався  подобенством. — Ведмідь  собіГарчав, оскалив кли, вспинившись на диби:— То що?  Я перед  тим  одержую первенство. Да я не тямлю сперш, як  сей  на уха бриль Давно я не вхопив!  Дурним у вічі б сіль!Дже  я,  ніби  сам  Лев,  такий же,  бачся, хищний, Навіки з сина  міщний...

Дивись, бак,  йон  же,  йон! За віщо  ж був змарньон?Я, зверх  зубів,  пазюр, з в’язовою ломакойУправлюсь хоч з якой огурною звірякой!— Гаразд  ще й гайдука, — казав, глузуя,  Слін.— Ще  й бджоли викрадать! — заржав, басуя, Кінь. —Мні  дайте  реімент, мні  панувать над  вами, Хто з вас мене  гарній?Ізвіку  з кращими кохаюся панами,Зате  ж і важитись зі мной ніхто  не смій, Коли пізнатися не схоче  з копитами! Дивіться, я один  печатаюсь гербом!— Ось  бришка чим,  дурний, — Лисиця одвічала. —Дже  бідний ти умом,Природа хоч копит тобі  здоровий дала, Дак  на рейменті бак  не швидкою ногой,Орудують із глуздом  головой. Повірте, звірі,  мні  доводиться сей  бриль: Я стаї всей  хортів  пускаю в вічі пиль;Хто є з звірей од мене  моторніший,

Розумний, прохирніший? Здається, вже  ніякНе  можна у хлівець  украстись од собак, —Аж дробини — катма!  — Тю,  на! Дивись, чим бришка! —Озвалася Мартишка. —Да як  же одличить тебе  з іним  звіром:З куницею, песцем, із пакосним тхором? За те, що  у хлівці  ви над  курками ручі, Не до ладу одіть  вас у царськії бучі...Пани! Чи  знаєте, кого  зобрать?..Мні  якось совісно казать...Я вам  щодня все корчитиму пики йСтрибками буду утішать, Все царство буде реготать,Всі веселитьмуться — і злидні, і каліки!.. Да я же із прямим вселенія царем,Із чоловіком є подобная во всем.— Глянь, визвалася з чим,  мерзенная звірина! — Тут гаркнув Попугай, брехливий какаду. —Твоя  гидкая образинаКривить його  якось не до ладу.

Сховай її, плюгаву!Я маю  мовну  річ,  певніший глузда  знак!Оддайте, звірі,  мні  державу!— Цур,  дурню!  Ось  удрав! Се так,Се б на лихо  пішло!  — крикнула Обез’яна. — Нехай я й погана,Яка  ж у тебе  річ?Дже  ж і сорока те гиркає все без глузду, Точнісінько як  ти,  не до ладу,  ізпусту,Незв’язну дич!Да ти ж чого  приплівся до звіряки?.. — Вся  рада,  кинув злихДа навіжених вякиКурям на сміх,Дала  звіриную коронуДостойнішому Слону,За те, що  дюжий хоч,  всігда  розумний, тих, Пихою не надут,  ні злістію  іних.Коли б на уряд  по правді  обиралиІ в нас  людей!А криводушників ледачих одганяли!..Чи  можна людям бак  рівняться до звірей.