Unknown

Б у ч и л о. А не пишуть, коханий. Давніше, бувало, сво­єму тестеві при картах чергового зуба здійме, і вже гала­сує газетка. А тепер замовкли, бо покинув Макс свого тестя, а все більше пепеесам і шпикам очі підбиває, та про те й писати незручно. Усе, каже, вам подарую ури- валики за ІІілсудського, тільки крові моєї даремної, що за вас, скотпнята, проливав, не продам я нізащо. А то, ка­жуть, тепер поліцаям револьвери красти став, щоб, мов­ляв, як, дійде до чогось, у наш народ не стріляли. Буває, спересердя і в нього вже стріляють, та оминає хлопчиська куля, а до бійки надто загартовані Максові руки. Не було ще в нас козаків таких, коханий.

О л ь к о. Був. Петриком партія хрестила. Груди в об’­єм були метр сорок. Помер у Вронках на сухоти.

Бучило. Помер у Вронках? Кінаш теж незабаром помре. І скільки їх таких вимирає зараз по Вронках, і Ра- вичах, і Луцьках! Вимирають, коханий, наче не сталось нічого, тихо і непомітно, як восени мухи. Ще й кажуть: так має бути, коханий!..

О л ь к

о. Адже ж сиротами, до чорта, все одно не вми­рають.

Б у ч п л о. Інші часи, інші стають люди.

Тихий свист.

Прийшли. Зараз приведу, коханий.

Виходить. За хвилину входить разом з Молендою і Зо­зулею.

Сідайте, кохані, холодочок тут.

Обоє мовчки здоровкаються з Ольком і сідають.

Зозуля. Гарну годину бігли — хай це перун.

М о л е н д а. Зате сосни, сосни як шумлять над голо­вою.

О л ь к о. Це так. Не прпвик наш народ до шуму лісо­вого.

М о л е н д

а. Ви теж з фабричних будете?

О л ь к о. З фабричних. Токарем я у сільськогосподар­ській.

Зозуля. А, у Боженського! Токарство — гарний фах.

Бучило.Хоч би й не кращий, а поковзнеться тобі вкінці нога, коханий.

Пауза.

Зозуля. Поковзнеться й їм. Поковзнеться, не вста­нуть більше.

Моленда. Коли б тільки наше все разом, ну й годи­на ж, вуйку,година!

Зозуля. Зовсім бойова година. Робиш страйк, і здає­ться тобі... наче уже останній він... А мат — буде вже на­ша.

О л ь к о. Інакше й не може бути. Заслаблі будете — поможемо. І Боженського фабрика поможе, і гарбарня, і кравецтво. А прийде пора — і Львів, і Варшава, і Лодзь нас почує й відгукнеться, товариші, але загримить, аж увесь світ буржуазний здригнеться. Така вона — партія, товариші, робітнича партія комуністична!

Чути голосний свист.

Бучило. Макс! Піду — сторожитиму. Як що трапить­ся — засвищу. Урозтіч, кохані. Тоді в іншому місці зі­йдемось, бо ж мусить страйк бути наш.

О л ь

к о. Страйк — буде наш, старий!

Бучило. Отож! (Виходить.)

Зозуля. Тепер уже неодмінно буде наш.

Моленда. Пепееси хваляться — їх буде.

О л ь к о. Тоді щонайменше п’ятнадцять нам обрі­жуть.

Зозуля(до Моленди). Не обріжуть, дурний, ска­зано, страйк буде наш.