Untitled.FR11

Доктор сів. Хоч би вже перестала та черкати там своїм ідіотським ножиком. Які тут ножики тепер? І взагалі, з якої речі вона його посилала на смерть? Яке йому, докторові, діло до її кацапів, українців, до панів, пролетарів? Навіщо він ізв’язався з цією невідомою, пришелепуватою, фанатичною дівчиною? Вб’ють же через неї, неодмінно вб’ють! Виведуть надвір, скажуть бігти, й ... він так само, як старий поляк, тільки закрутить рукою й осяде ввесь.

Доктор почув, що його починає нудити. Туга ревматично, як нестерпно-болючий зуб, боліла в душі.

Ах, та коли ж вона перестане вж§ гострити того проклятого ножика? І нащо він дав їй його? Вона ним тільки погубить і його і себе.

— Ви ще не стомились, Ольго Іванівно?

— Трохи стомилась. Я сяду теж. Де ви? Я думала, ви заснули, боялась вас розбудити.

Сказилась вона, чи що: заснув! Наче він лежав тут для того, щоб заснути, спочити, а завтра їхати собі на той бік. Дійсно, поїде, тільки на другий «той бік»! А туди можна й, не спавши, подорожувати.

— Та де ви, докторе? Обізвіться!

— Тут. Ідіть попід стіною.

Вона трохи не стукнулась об його. Тепла рука її вхопила його за чоло, а коліно уткнулося в плече, кругле, жіноче. Могла б усе ж таки обережніше в темноті йти.

— Вибачте, я, здається, вас штовхнула?

— Нічого.

Вона сіла поруч і довго вовтузилася з своїми ногами. Лікоть її неприємно торкався руки доктора. Він злегка відсунувся. Вмостившись, вона знов узялася за ножик і черепок, чорт би їх узяві

— Хіба ще не гострий?

— Ні, на кінці майже зовсім тупий. А на кінці саме й треба, щоб гострий був.

— А чи не втомите ви собі руку цим гострінням?

— Ви гадаєте, що вона втомиться?

— Розуміється. Ви ж уже кілька годин напружуєте її.

— Я вже два пальці порізала.

— Ну, от бачите.

Вона затихла, пововтузилась і сказала:

— А ну, попробуйте ви, чи гострий. Обережно. Нате. Де ваша рука?

Доктор у темноті по її ліктю добрався до руки й узяв ножика. Він був такий самий тупий, як і раніш, тільки подряпаний.

— Гострий?

— Цілком. Більш абсолютно не треба гострити. Хай рука спочине. Нате, сховайте.

Знову помацки зустрілись їхні руки. Її пальчики ніжно обняли його руку й перебрались до ножика.

— Ну, значить, я дам спочити руці й піду.

— Куди? До Єр£мєєва?

— Розуміється.

Оце так. Значить, вона вже й до дванадцятої не хотіла ждати! Вона спочине й піде. І зараз же там зачується крик, галас, вистріли; загрюкають двері, затупотять ноги, ввірветься сюди сіра, дика, люта юрба, накинеться на нього, почне скажено гатити його чобітьми по животі, по лиці, по очах, почне колоти багнетами в горло, груди, в серце, розтопче, розшматує, зробить з нього криваву масу й викине в помийну яму. І лишиться після нього отут тільки велика калюжа крови та кашкет.

І це буде, буде неминуче, як тільки трохи спочине ця напівбожевільна дівчина зо своїм ножичком. Через півгодини, через десять хвилин, хто її знає, скільки вона вважає потрібним для спочинку.

Але в ім’я ж чого він має рагюм із нею так безглуздо погибати!? Хто вона йому? Хто вона взагалі? Наяда? Що таке Наяда? Що за стареча, дурна, проклята сантименталь-ність? Як він, старий йолоп, міг так безрозсудно, так по-хлопчачому піти на таке божевілля, на таку явно абсурдну, смішну, хвору, чужу йому, смертельну справу?! Ради поцілунку цієї дівчини? Та навіщо йому поцілунки всіх Наяд у світі? Та він готов за один поцілунок отого кирпатого салдата віддати всі поцілунки всіх красунь землі і неба, будь вони тричі прокляті!

От вона ворушиться. Чи не збирається вже йти? А, ні!! Це вже чорта з два! «Ви, каже, тримайтеся собі, як хочете, а я піду до нього». Як хочете? Добре. От він зараз встане, піде до Єрємєєва і все йому скаже по щирості: земський лікар, пролетар, колись у тюрмі сидів, на заслання трохи не попав. А хто вона, не знає, та й не хоче знати, хай сама за себе, як хоче, відповідає. Юдко підтвердить усе. Вони всякої хвилини можуть знайти Юдка. Він скаже, що вони зустрілись і познайомились на вулиці, біля його брички. І хай вони посадять його окремо від цієї дівчини. Хай закують його в кайдани, хай посадять у льох, у помийну яму, але не вбивають. Хай не вбивають, поки не перевірять, хто він і що він. А хочуть, хай з собою візьмуть, він буде лікувати їх, адже в них не так багато лікарів. Нехай скутого тримають, він їх так лікуватиме. Але за що ж його вбивати?!

— Котра година, докторе?

Вона вже хотіла йти. Вже хотіла йти!

— Не знаю. В мене мало сірників. Я зараз вийду й у сінях при світлі подивлюсь.

— Ви вийдете?! Куди?! Постривайте...

— Мені треба. Я щось нездорово себе почуваю... Не можу ж я в хаті... Вони повинні випустити...

І доктор хапливо став підводитись. Вона ще могла вискочити поперед нього! Але тоді вже ніякі признання не поможуть. О, ні, ні, ні!

Доктор гарячково схопився на ноги. І зразу ж (дивно як!) кішки попустили кігті на плечах; дихати стало легше; в лице вдарило живим вогнем; все тіло цупко, з жадним криком тяглося геть звідси, з цієї темної ями, туди до дверей, у січи, до Єрємєєва. Він майже побіг у тьмі до порога, на зірочку світла у дверях, і застукав.

— Товаришу!.. Товаришу!..