Додому повільно йшли лісом, але дівчатам заманулося вибрати іншу дорогу, щоб показати йому мальовничі, порослі чагарником залишки колишньої ферми та ще й нарвати ожини для традиційного англійського пирога з ожиною та яблуками. Старий заявив, що терпіти не може цього «чортовиння», проте обрав роль добродушного буркуна і навіть допомагав, пригинаючи своїм ціпком високі гілки. Хвилин п'ятнадцять усі троє захоплено, мов діти, рвали ожину. Девіда знову охопив сумний настрій — йому вже не доведеться їсти цього пирога. Однак він помилився; повернувшись додому, дівчата відразу пішли до кухні й взялися до роботи. Миша місила тісто, Ен готувала начинку. Лише заради нього, сказали вони, ніби пропонуючи Девіду винагороду за те, що змусили його ніяковіти. Він був зворушений.
Після збирання ожини частину дороги Девід ішов поруч з Мишею. Її подруга й Бреслі трималися позаду. Миша несподівано притихла, ніби знала, що Химера вже встигла щось розповісти Девідові. Він відчував, що дівчині хочеться поговорити з ним і водночас вона боїться сказати більше, ніж треба. Розмовляли про Королівський коледж, про те, чому вона залишила його, але бесіда не виходила за межі загального. Очевидно дівчину пригнічували всі оті таланти, що зібралися в одному коледжі, непокоїли їхні досягнення, одне слово — сама у всьому винна. На мить перед ним відкрилася зовсім інша дівчина — нервова, надзвичайно самокритична й надміру сумлінна. Про це свідчила й та її робота, яку він бачив. Миша побоювалась, аби Девід не подумав, що її надто хвилює власна кар'єра: принаймні не хотіла надокучати йому розмовами на цю тему. Заговорили про художню освіту взагалі. Таким чином, Девід дістав попередження, що сама по собі Миша зовсім інша й розкусити її без такого каталізатора, як Химера, набагато важче. Вона навіть зупинилася й, обернувшись, стала чекати, поки Бреслі та його супутниця наздоженуть їх. Девід був майже певен, що це робилося не заради старого та його ревнощів. Просто розмова вийшла не зовсім вдалою. Однак від цього дівчина в його очах не стала менш привабливою.
Навряд чи ще щось в такій мірі відбивало Девідів настрій, як очікування телеграми від Бет. Прикидатися не було сенсу. Він таки сподівався — не погіршення етапу Сенді, звісно, а того, що якась інша причина затримав від'їзд Бет до Парижа. Вони навіть передбачали, що дружина може затриматися на день чи два. А більше йому й не треба — лише один день. Але його бажання не здійснилося: очікувана телеграма до Котміне не надійшла.
Своєрідною винагородою за цю невдачу була остання й дуже корисна розмова з Бреслі tête-á-tête[37]
— Злякався, друже. В буквальному розумінні. Мав я колекцію на цю кляту тему. Не зважав, думав — так собі, жарти. Рассел[38]
, ось хто розкрив мені очі. Слухав його промови, публічні лекції. Великий розум, благородне серце. Він один. Більше таких не зустрічав. — Вони сиділи за столом біля вікна в його спальні з двома ліжками. Девід попросив показати йому Брака. Старий розповів, що в нього була ще одна картина цього художника, але її довелося продати, щоб придбати й відремонтувати Котміне. Старий посміхнувся.— А я все, знаєте, думаю. Може, справа не тільки в боягузтві. Треба ж врешті-решт з'ясувати. Щоб викинути з голови. Розумієте?— Здогадуюсь.
Старий задивився у вікно. За деревами сідало сонце.
— Страшенно боявся. Весь час. Зненавидів війну. Але треба було малювати. Єдиний спосіб витримати все це.— Він усміхнувся.— Смерть не страшна. Молив бога, щоб послав її. А от стогін ще й досі чую. Заново переживаю людський біль. Хотів відобразити його. Вбити. Не вдалося як слід намалювати.
— Може, це вам так здається. Ми гадаємо, що вдалося.
Старий заперечливо похитав головою.
— Лови вітра в полі. Марна справа.
Девід перевів розмову на менш болючі теми. Під кінець навіть випробував на Бреслі його власну зброю. Якщо паралелі, наведені Девідом у його статті, ні про що не говорять Бреслі, то як же сумістити це з тим, що дівчата захоплюються його пам'яттю на картини інших художників? Бреслі скоса глянув на Девіда і потягнув себе за носа.
— Що, продали мене, сучки?
— А я їм руки викручував, поки ви спали.
Старий опустив погляд і погладив рукою край стола.
— Я не забув жодної хорошої картини, Девіде.— Він знову подивився через вікно на сад.— Імена забуваю. Але що таке ім'я? Завитулька на полотні. От і все.— Бреслі показав великим пальцем на картину Брака й підморгнув. Зображення, мовляв, переживає художника; ось що головне..
— Отже, мені не доведеться вилучати своє ім'я з бібліографії?
— Вішальник,— вів далі Бреслі, не відповідаючи на питання.— Не той, веронський. Той, що у Фокса, здається. Не пригадую зараз.