Вежа з чорного дерева

Він мав на увазі деталь на задньому плані фрески Пізанелло «Святий Георгій і принцеса». Саме з цією деталлю перегукувалась одна з найпохмуріших картин, намальованих у Котміне. Вона була без назви, але назва «Розпач» пасувала б найкраще. Художник зобразив цілий ліс повішених людей поруч живих, які, здавалося, теж воліли б, щоб їх повісили.

— Фокса щось не пригадую.

— «Книга мучеників». Гравюри. Вдома був старий примірник. Мені було років шість чи сім. Страшніше ніж у житті. Іспанія.

Девід зважився на ризик і зробив ще один крок.

— Чому ви так неохоче розкриваєте свої джерела?

Бреслі був явно задоволений: наче питання свідчило про те, що Девід потрапив у пастку.

— Дорогенький мій. Малював, бо малювалося. Все життя. І не давав молодим розумникам, як ви, хизуватися своїми знаннями. Для мене це однаково, що до вітру ходити. Питаєте, як я це роблю. Чому я це роблю. Та тому, що, коли зад закоркувати, здохнути можна. Мені наплювати, звідки в мене ідеї беруться. Ніколи цим не цікавився. Хай іде, як іде. От і все. Навіть не знаю, як воно в мене починається. Що воно означає. І знати не хочу.— Він кивнув на картину Брака.— У старого Жоржа була така приказка: Trop de racine. Га? Корінь надто випирає. Джерело. Минуле. А квітки нема. Сьогоднішнього дня. Того, що на стіну вішають. Fant couper la racine. Обрізай корінь. Ось як він казав.

— Художники не повинні бути інтелектуалами?

Старий посміхнувся:

— Виродками. А всі хороші художники, яких я знаю, саме такими й були. Ота гена Пікассо. Страховидло. Так і клацає на тебе зубами. Скоріше акулі довірився б.

— Але ж він досить чітко розкриває значення своїх робіт.

Старий аж пирхнув від обурення.

— Окозамилювання, друже. Fumisterie[39]. Від початку до кінця.— Потім докинув: — Надто швидко працював. Надміру понамальовував. Дурив людей.

— А «Герніка»?

— Гарний надгробок. Дає привід усім покидькам, яким тоді було начхати, виявляти на людях свої шляхетні почуття.

У словах Бреслі відчувалася гіркота. Перед Девідом наче мигнув червоний вогник: рана, яка ще ятрилася. Девід зрозумів, що вони повернулися до суперечностей між абстракціонізмом і реалізмом і до іспанських малюнків Бреслі. Його вороже ставлення до Пікассо знайшло своє пояснення. Але тут Бреслі сам полишив слизьку тему.

— Si jeunesse savait...[40] Знаєте?

— Звичайно.

— Ото й усе. Треба просто малювати. Така моя рада. А розумне базікання полиште на тих нікчем, які не вміють малювати.

Девід посміхнувся й опустив погляд. По хвилі встав, щоб іти, але старий затримав його.

— Радий, що ви знайшли спільну мову з дівчатами, Девіде. Хотів, щоб ви знали. Для них це переміна.

— Гарні дівчатка.

— Ніби задоволені, як ви гадаєте?

— Мені не скаржились.

— Тепер я їм небагато можу запропонувати. Хіба що грошей на кишенькові витрати.— Він помовчав, ніби чекав підтвердження якоїсь своєї думки.— Ніколи не вмів як слід цього робити. Платити заробітну плату, чи як це називається.

— Певен, що вони тут не для цього.

— Якби робити це регулярно, було б, мабуть, краще, як ви гадаєте?

— Чому б вам не запитати у Миші?

Старий втупився у вікно.

— Надто вона вразлива. Гроші.

— Може, я спробую у них з'ясувати.

Бреслі застережливо підняв руку.

— Ні, ні, мій друже. Просто хотів порадитися з вами. Як чоловік з чоловіком.— Він раптом перевів погляд на Девіда.— Знаєте, чому я називаю її Мишею?

— Цікаво.

— Нічого спільного зі справжньою мишею.

Якусь мить старий вагався, потім вийняв із шухляди в столі аркуш паперу. Стоячи поруч, Девід стежив, як він поважно нахилився над папером, наче це був якийсь важливий документ. Виявилося, він писав олівцем літери: М, пропуск, U, S, Е[41]. Закінчивши, підвів голову і підморгнув Девідові. Перш ніж той зрозумів значення написаного, старий зім'яв аркуш у руці.

— Не прохопіться.

— Ні в якому разі.

— Страшенно боюся втратити її. Приховую від неї.

— Гадаю, вона й так розуміє.

У відповідь старий кивнув, потім злегка стенув плечима: мовляв, вік і доля однаково врешті візьмуть своє. Що тут іще скажеш.