Вежа з чорного дерева

Бреслі виділив для своєї картини почесне місце і багато простору — вона висіла в центрі кімнати над старим каміном, викладеним з каменю. Це велетенське полотно називалося «Полювання у місячну ніч» і було чи не найвідомішим серед картин, намальованих у Котміне. Саме про цю роботу Бреслі Девід збирався докладно написати, і йому було вкрай необхідно ще раз як слід вивчити її... принаймні аби переконатися, що тема варта уваги. Востаннє він бачив оригінал чотири роки тому на виставці в Галереї Тейт і тепер з полегшенням відчув, що перше враження не підвело його. Навпаки, картина виявилася кращою, ніж те, що зберегла його пам'ять чи відтворювали репродукції. Як і в багатьох інших полотнах Бреслі, тут відчувалася попередня іконографічна робота, в даному випадку — грунтовне знання картини Уччелло «Нічне полювання» та її численних наслідувані протягом наступних століть. Це було сміливе порівняння, свідомий ризик... У свій час Бреслі кинув виклик тіні великого Гойї не тільки тим, що не приховував його впливу, а й тим, що повторював і навіть пародіював його манеру. Так само й тепер у пам'яті зринала картина Уччелло з Музею Ашмола, поглиблюючи й посилюючи враження від полотна Бреслі. Вона, власне, й створювала настрій напруженості, що визначав характер пейзажу: таємничий і розпливчастий (ні гончаків, ні коней, ні дичини... поміж дерев лише вгадуються якісь постаті, але назву свою картина все ж виправдовує), з численними деталями, які свідчили про сучасне виконання, він приховував у собі і повагу до давньої традиції, і насмішку над нею. Картину важко було назвати шедевром: подекуди накладено забагато фарби, а коли придивитись, то видно, що це відверто недбале імпасто[13]. Загалом полотно видавалося надто статичним, тонально одноманітним (може, це знову спогад про картину Уччелло). І все-таки це була досить визначна робота. Вона справляла враження і могла стати в один ряд (завдяки автору) з будь-яким твором англійського повоєнного живопису. Найдивовижнішим було, мабуть, те, що її, як і всю серію, намальовану в Котміне, створила літня людина. «Полювання у місячну ніч» Бреслі написав 1965 року, коли йому йшов шістдесят дев'ятий. А відтоді минуло ще вісім років.

Раптом, немов жива розгадка цієї таємниці, у дверях, що виходили в сад, з'явився сам художник.

— Уїльяме, любий мій!

Бреслі наближався, здалеку простягуючи руку. Він був у блідо-голубих штанах і темно-синій сорочці (несподіваний спалах кольорів Оксфорда й Кембріджа), на шиї — червона хустина. Волосся на голові зовсім біле, лише брови ще трохи темніли; ніс цибулиною, оманливо вередливий обрис губ, на засмаглому обличчі — сіро-блакитні набряклі очі; рухи надто жваві, наче старий надолужував утрачене; нижчий і стрункіший, ніж на фотографіях.

— Для мене велика честь бути прийнятим у вашому домі, сер.

— Пусте. Пусте.— Бреслі поплескав Девіда по ліктю, а його веселі насмішкуваті очі зміряли гостя з-під брів і білого пасма волосся на лобі допитливим, гордовитим поглядом.— Вас зустріли як слід?

— Так, чудово.

— Не зважайте на Мишу. Вона трохи зсунулася з розуму.— Старий стояв, руки в боки, намагаючись прибрати молодої, енергійної постави, зрівнятися віком з Девідом.— Удає Ліззі Сіддал. А я, виходить, отой потворний італійський коротун... З біса образливо, га?

Девід засміявся:

— Я й справді помітив...

Бреслі підкотив очі під лоба.

— Любий мій, аби ви тільки знали! Ще й досі. Дівчата її віку. Може, чаю? Га? Ми в саду.

Вони рушили до дверей. Девід показав на «Полювання у місячну ніч».

— З величезним задоволенням ще раз подивився на цю картину. Дай боже, щоб поліграфісти не зіпсували.

Бреслі стенув плечима, наче йому було байдуже. А може, хотів показати, що не клює на такі грубі лестощі. Потім знову метнув допитливий погляд на Девіда.

— А ви? Кажуть, ви — неабихто.

— Де там.

— Читав вашу статтю. Я про таких хлопців ніколи й не чув. Гарно написали.

— Але не те?

Бреслі поклав йому руку на плече.

— Друже, я ж не вчений. Ви страшенно здивувалися б, дізнавшись, як мало мені відомо про речі, які ви засвоїли з молоком матері. Проте не зважайте. Потерпіть трохи, гаразд?

Вони вийшли в сад. З тацею в руках, у тій самій білій арабській сукні, від дальнього крила будинку до них через лужок наближалася дівчина, на прізвисько Миша. Вона не звернула на чоловіків ані найменшої уваги.

— Я ж казав. Задерти б їй оту хламиду та всипати як слід.