Читаем Вежа з чорного дерева полностью

Девід стримав посмішку. Біля столу, під катальною він побачив другу дівчину. Куточок лужка, де вона стояла, ховався за густими кущами, і його не було видно з боку дому. Мабуть, весь час читала, а тепер, залишивши на траві свого солом'яного капелюшка з червоною стрічкою, підійшла до них, все ще тримаючи в руці книжку. Якщо Миша здавалася чудернацькою постаттю, то це створіння мало просто безглуздий вигляд. Ще нижча, худюча, з вузьким обличчям, над яким стирчить копиця рудих від хни кучериків. Вона поступилася вимогам пристойності лише тим, що натягла на себе пофарбовану в чорний колір нижню трикотажну сорочку — чи то чоловічу, чи то хлопчачу,— що ледь-ледь прикривала їй сідниці. Повіки теж були підмальовані чорним. Дівчина нагадувала ганчір'яну ляльку, якесь неврастенічне опудало, персонаж із нетрів Кінгс-роуд.

— Це Ен,— промовила Миша.

— Або ж Химера,— додав Бреслі.

Він показав Девідові, щоб той сів. Девід завагався, бо одного стільця не вистачало, але тут Химера досить незграбно осіла на траву поряд зі своєю подругою. З-під чорної сорочки визирнули, чи то пак упали Девідові в око червоні трусики. Миша почала розливати чай.

— Ви вперше в наших краях?

Запитання дозволяло Девідові виявити свою ввічливість. До того ж він і справді був у захваті від Бретані та її краєвидів. Старому це нібито сподобалось. Він почав розповідати про свій будинок, як натрапив на нього, про те, як сталося, що він відвернувся від Парижа. Уміло спростовував чутки про себе як про вередуна, і виходило, ніби він навіть задоволений, що має з ким поговорити. Бреслі сидів, відвернувшись від дівчат, зовсім не зважаючи на них, і Девідові здалося, що вони незадоволені присутністю гостя. Чи тому, що він відволікав увагу старого, чи тому, що через нього їм доводилося бути стриманішими. А може, дівчатам просто набридло слухати історію, яку вони вже не раз чули. Тим часом Бреслі, знову спростовуючи розповіді про себе, заговорив про валлійську природу, про своє раннє дитинство до 1914 року. Девід знав, що мати Бреслі валлійка, що під час війни вони жили в графстві Брекон-шір, але не знав, що старий і досі не забув рідного краю, що його тягне туди, що він сумує за валлійськими горами.

Бреслі говорив якимись химерними, рубаними фразами, чи то стверджуючи, чи то сумніваючись, уживав чудний застарілий жаргон, весь час пересипаючи свою мову непристойностями. Девідові здавалося, що перед ним не чоловік, у якому промовляють розум і почуття, а якийсь дивакуватий адмірал у відставці (Девід подумки усміхнувся). Старомодні мовні вихиляси англійської аристократії разюче контрастували з тим, хто їх уживав,— людиною, яка завжди відкидала все пов'язане з цією аристократією. Недоречним було й зачесане набік пасмо білого волосся, що спадало на лоб. Мабуть, Бреслі дотримувався цієї моди ще з молодих років, але через Гітлера навіть молодь давно вже від неї відмовилася. Зачіска робила Бреслі схожим на хлопчака, проте червонясте обличчя з ледь помітними ознаками холерика свідчило про його літа й жорстку вдачу. Він волів прикидатися таким собі добродушним старим диваком, хоч, мабуть, знав, що ніхто цьому не повірить.

І все-таки, якби дівчата не мовчали — Химера навіть умостилася зручніше, спершись об спинку стільця, на якому сиділа подруга, і знову взялася до читання — Девід почувався б у цьому товаристві не так уже й погано. Миша в своєму білому вбранні, прибравши зграбної пози, сиділа й слухала, хоча думками була десь далеко, мабуть, уявляла себе на полотні Мілле. Щоразу, коли Девід ловив її погляд, вона напускала на своє гарненьке обличчя вираз ледь помітної зацікавленості бесідою. Саме це й свідчило, що все було навпаки. Девіду хотілося б знати правду, приховану за тією личиною. Він узагалі не чекав такої зустрічі, бо із розмови з видавцем зрозумів, що старий живе сам, коли не брати до уваги літньої економки-француженки. За чаєм Девід міркував, що дівчата ставляться до старого, як доньки. Лише один раз Химера показала кігті.

Девід, обравши безпечну, як йому здавалося, тему, заговорив про Пізанелло та його фрески, знайдені недавно в Мантуї. Бреслі бачив колись їхні репродукції і, здавалося, зі щирою цікавістю слухав розповідь людини, знайомої з оригіналами. Тут і з'ясувалося, що старий художник справді нічого не знає про фрескову техніку (Девід спочатку не вірив цьому, хоч його й попереджали). Та не встиг він ще заглибитись в arricio, intonaco, sinopie[14] та інші премудрості, як Бреслі перебив його:

— Химеро, голубонько, відірвись ти, бога ради, від цієї розтакої книжки й послухай.

Дівчина підвела голову, потім поклала книжку на траву й схрестила руки на грудях.

— Вибачте.

Вона зверталася лише до Девіда, наче старого взагалі тут не було, й не приховувала, що їй зовсім нецікаво. Мовляв, ти нудна людина, та якщо він наполягає...

— І коли вживаєш це слово, то вимовляй його, бога ради, як годиться, вибачливо.

— Я не знала, що ми теж беремо участь у бесіді.

— Дурниці.

— Я й так слухала.

Вона говорила з ледь помітним акцентом кокні, стомлено й грубо.

— Не будь нахабою, чорт забирай.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шантарам
Шантарам

Впервые на русском — один из самых поразительных романов начала XXI века. Эта преломленная в художественной форме исповедь человека, который сумел выбраться из бездны и уцелеть, протаранила все списки бестселлеров и заслужила восторженные сравнения с произведениями лучших писателей нового времени, от Мелвилла до Хемингуэя.Грегори Дэвид Робертс, как и герой его романа, много лет скрывался от закона. После развода с женой его лишили отцовских прав, он не мог видеться с дочерью, пристрастился к наркотикам и, добывая для этого средства, совершил ряд ограблений, за что в 1978 году был арестован и приговорен австралийским судом к девятнадцати годам заключения. В 1980 г. он перелез через стену тюрьмы строгого режима и в течение десяти лет жил в Новой Зеландии, Азии, Африке и Европе, но бόльшую часть этого времени провел в Бомбее, где организовал бесплатную клинику для жителей трущоб, был фальшивомонетчиком и контрабандистом, торговал оружием и участвовал в вооруженных столкновениях между разными группировками местной мафии. В конце концов его задержали в Германии, и ему пришлось-таки отсидеть положенный срок — сначала в европейской, затем в австралийской тюрьме. Именно там и был написан «Шантарам». В настоящее время Г. Д. Робертс живет в Мумбаи (Бомбее) и занимается писательским трудом.«Человек, которого "Шантарам" не тронет до глубины души, либо не имеет сердца, либо мертв, либо то и другое одновременно. Я уже много лет не читал ничего с таким наслаждением. "Шантарам" — "Тысяча и одна ночь" нашего века. Это бесценный подарок для всех, кто любит читать».Джонатан Кэрролл

Грегори Дэвид Робертс , Грегъри Дейвид Робъртс

Триллер / Биографии и Мемуары / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза