Вибране

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.І я солдат, що після всіх скороченьпопав сюди — докантувати строку,одержав за зразкове воєнробство(були солдатські жарти — воєнраб)увільнення.Напевне, цілий рікпроживши між боліт, ялин, казарм,до міста не показуючи носа,я звикнув пити був (замість горілки —трійний одеколон). Онучі пратихоч раз на місяць. Згадувать дівчат,що буцім-то в житті одним і снили,аби мені віддати свій вінок.Пускати в діло свій солдатський пасок,розповідать солоні анекдоти,

навчився сачкувати так майстерно,немов солдат, що добуває строк.Отож — Тагіл. Не пам’ятаю — паркчи сквер міський зібрав великий натовпщасливих ґаволовів: школярі,студенти, металурги, кагебісти,наш брат солдат, старі пенсіонеридивилися на виставку собак.І то було видовище, скажу вам:орденоносні пси — могутні груди,обвішані медалями, а морди —пихаті, як в заслужених митцівчи лаврейованих міліціонерів —подзенькуючи бляшками, проходять,зневагою вшановуючи натопи,а біля них, тримаючи побожно

ланцюг, — щасливі власники собак.О мить блаженства — і людей і псів.Одні щасливі ницістю своєюі приналежністю чотириногимтак низько хиляться благочестивоперед Нічим, що дивиться зокіл.А другі — на хребтах своїх довгастихнесуть такий тягар своєї слави,аж закипає від образи кровв собачім серці: ось воно, мовляв,мистецтво для безрогих. Гніт тяжкийзумисних демократій. Перед кимдемонструватимем ясновельможністьсвоїх заслуг і подвигів? Коговщасливлювати власною явою?Кому

показувати псову міць,державну гордовитість і незламність?Я був у натовпі. Я був ніким.Я сором відчував за власну ницість,за воєнрабство. І безмірний жальвиповнював мою голодну душу,що я не пес. Орденоносний пес.

«У цьому полі, синьому, як льон,..»

У цьому полі, синьому, як льон,де тільки ти і ні душі навколо,уздрів і скляк: блукало в тому полісто тіней. В полі, синьому, як льон.А в цьому полі, синьому, як льон,судилося тобі самому бути,аби спізнати долі, як покутиу цьому полі, синьому, як льон.Сто чорних тіней довжаться, ростуть

і вже як ліс соснової малечіустріч рушають. Вдатися до втечі?Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —стояти. Тільки тут. У цьому полі,що наче льон. І власної неволіспізнати тут, на рідній чужині.У цьому полі, синьому, як льон,супроти тебе — сто тебе супротиі кожен супротивник — у скорботі,і кожен супротивник, заборонне знаючи, вергатиме прокльон,неначе камінь. Кожен той прокльонтвоєю самотою обгорілий.Здичавів дух і не впізнає тілау цьому полі, синьому, як льон.

«— Громадяни, дотримуйтесь тиші...»