Вибране

Золотокоса красуня на милицях.Зветься Оксана.Захоплена собою — вражена — зворохобленаГурмом хлопців,Що, ніби в вольєрі,Роздивляються її непорочнеГоле каліцтво.Не дивіться. Заради Бога,Не дивіться.Ні про що не питайте.Не звертайтеся.Стійте, мальовані стовпи,Ані кроку назустріч.Тримайте своє співчуття,Як дулю в кишені,

Не виставляйте на спродаж.Ваші погляди — ляпаси,Від них зацвілиМої лиця змарнілі.Від вашої увагиЯ вся на голках.Дайте пройти спокійно.Забавляйтеся —Ні ви до мене, ні я до вас…Чужі перехожі,Зовсім чужі —Ви мені найрідніші.Невже ви не розумієтеЗолотокосої красуні,Що йде від брамиНескінченно довгою стежкою

Під нестерпним сонцемПеревірити хорі легені?Їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається,Щоб тамувати сльозу,Дихати киснемІ не чути тлустої тіні,Що, як пес,У кожен ступає слід.

«Довкола стовбура кружляємо...»

Довкола стовбура кружляємо.Ану, бува, наздоженеш?(Що цього вже не буде — знаємо,проте — живеш).Такий твій сміх мені заливистий,так він заходився — на плач.

Пробач — за те, що ані вістіне подаватиму. Пробач.Ото невитерпу! Недаромсоснова дубиться кора.— На гору — хочу! — Вниз — і яром!— І ще побродимо? — Пора!Прийти до пам’яті й розстатисяна віки-вічні, на-не-на…— «вандеєю не стань, сум’ятнице»мовчить, притужно-потайна.І ось наш дім — гніздо лелечев гойдливих вітах етажів,і спогад солов’єм щебечедо зозулиних ворожінь.Той спогад може нам придатися,коли дійде до реченця.

— Невже — навік? Танцює тацятікає краска із лиця.— А дерево — кружляє вихором?Вогнем весільним пойнялось!Музик троїстих чути пригри,таки — збулось!Тугими колами кружляємо,усе збиваючись з ноги.Світ вечоріє. Ми — світаємо,коли ні сили, ні снаги.

«І знов Господь мене не остеріг...»

І знов Господь мене не остеріг,І знов дорога повилася.Тож — до побачення — у просторіІ — до побачення у часі.