Вибране

Ми вже твої коханці, смерте:життя нам світить крізь туман.Але возрадуйся тепер ти,як місячний засіявсь лан.…блукає музика багрянана гострожалім чолопку.Сидить зозуля, горем п’яна,і просторікує: «ку-ку».Ми соку випили в берези,ми в річки випили води,а явори довготелесів долині хрумали льоди.І свидина вже бралась жаром,грушанка прогортає сніг,земля парує понад яром,відчувши заплід, наче гріх.І як то добре на узліссі

згубити стежку лугову,упавши навзнак у траву,як немовлятко у колисці.

«Сховатися од долі — не судилось...»

Сховатися од долі — не судилось.Ударив грім — і зразу шкеребертьпішло життя. І ось ти — все, що снилось,як смертеіснування й життєсмерть.Тож іспитуй, як золото, на пробукоханих, рідних, друзів і дітей:ачи підуть крізь сто своїх смертейтобі услід? Ачи твою подобузбагнуть — бодай в передкінці життя?Чи серцем не жахнуться од ознобуна цих всебідах? О, коли б знаття…Та відчайдушно пролягла дороганесамовитих. Світ весь — на вітрах.

Ти подолала, доле, слава богу.На хижім вітрі чезне й ниций страх.

«Ущухло серце джерела...»

Ущухло серце джерела.Криниця тьмяна обмілілаі висхла. Як душа зболіла!Як час ступає спроквола!У небі нагодиться птах —покружеляє-кружеляє —і відлетить. Кого шукаєтой птах? Кого ж йому немає?О, де ж він — край твій, біль твій,крах?Де ти єси, ясна водо —в ній тихі зорі полоскались,в ній білі хмари тінню брались.Німій, бідо моя, жадо

моя. Бо серця джереловже обімліло. Обмілілакриниця. А верба пустилагарячі брості — в крик-зело.

«На золоту солому...»

На золоту соломулягає червінь дня.Десь мати пише втому,як призьбу, — навмання.Надії озеречка —довкола тьмавих вій,як курячі яєчкав соломі золотій.Вже й день скінчиться скороі супокій падеі сон сховає зморув колодязі грудей.

«І пензель голосу сягає сфер...»

І пензель голосу сягає сфер.І пише голубим на порцелянінебес понурих. Спроба відживитивесь безмір мертвих зойків і очейкрилом метелика. Лиши світамбезсиле спромагання надлетітидо вічності, щоб свій спинити плин.Бо там диточа пучка молитовназатвердне зіркою. Здревілий духпостане ув огромі порожнечі.І скрем’яніє на зорю сльоза.Бринить крило метелика прозорезабутим співом.Жди себе.Колись.

«Який бездонний цей горішній сон!..»