Читаем Вибране полностью

Вибране

І все то — за: дарунок силиза себекраєм: на, візьми,аби дороги доль гуділивсіма серцями і грудьми.Це я, це духи стоголосі,мої брати найменші (янегідний брат їм). Мабуть, досізваблива шурхотить зміяпід скелею, на спечнім сонці,на синьо-маревнім піску.Прийди, спади з небес, відслонься,дай труту випити гірку.Ти лялечка. Ти з льолі льолівикружуєш. А я — зі стазвільнився шкур. І ми — на волі,хоч білий світ — як блекота.

Двом легше спекатись рахубиі за державними дверми,на чолопку тієї згуби,де край — і прірва: на, візьми.

«За мною Київ тягнеться у снах...»

За мною Київ тягнеться у снах:зелена глиця і темнава червіньдостиглих черешень. Не зрадьте, нерви:попереду — твій крах, твій крах, твій крах.Лежить дорога — в вікових снігах,і простори — горбаті і безкраїподвигнуть розпач. О, мій рідний краю,ти наче смертний посаг — в головах.І сива мати мій куйовдить страх.Рука її, кістлява, наче гілкау намерзі. Лунає десь гагілкаі в сонці стежка. Й тупіт у степах.

«Так хороше і моторошно так...»

Так хороше і моторошно так:шаріє повечір’я, мов підпалок.І звідти голосіння в кілька сталокобволікає тугою байрак.Тонкі, високі, сині голосидивочними подобами світають.Глухонімі безгубо промовляють,що може здатися на всечаси.Покірні вітру, нахлюпи щедротз убогого жебрацького бенкету,відвирувавши, котяться у Лету,в таночок взявши кревних і заброд.

«Світу — півдня і півночі...»

Світу — півдня і півночі.І — половина життя.

Час опочити, пророче:більше нема вороттяв пекло? Пророче, намарне:світу — півночі й півдня.Сяєво світить полярнеблизнам очей — навмання.

«Нарешті — ось ви, присмерки душі,..»

Нарешті — ось ви, присмерки душі,що вигасили гамір тогосвітнійі безгоміння — геть туге, мов бич,обклало простір. Вибринь через силу,надпоривом і нáдвигом — пробийсь.Чи обережно з темряви густоїскрадися вгору, сну не наполохавшиодвертого, як біль. Пройди між тінейі — заблукай між них.

«Ще трохи краще край Господніх брам...»

Ще трохи краще край Господніх брамлюдська душа себе відчути може.Я спекався тебе, моя тривоже.Немає світу. Я існую сам.Довкола — вистигла земна товща.Я — магма магми, голос болю болю.Що ж ти надбав, свою шукавши долю,о волоконце з вічного корча?Що ти надбав? Увесь у грунт угруз,з семи небес упав сторч головою.А справді десь є небо над тобою —за кучугурами камінних друз?А світло — ще народиться колисьу серці пітьми, в тускних грудях ночі?Засвітяться сонця, як вовчі очіу судну днину. Але — стережись!