Відкрите суспільство та його вороги

Не хочу стверджувати, що історицизм повинен завжди призводити до подібних наслідків. Є прихильники історицизму — зокрема, марксисти,— які не бажають звільняти людей від тягаря відповідальності. З іншого боку, існують певні соціальні філософії, які можуть бути історицистськими чи ні, але які проповідують немічність здорового глузду в суспільному житті і, зважаючи на цей антираціоналізм, вихваляють такий підхід: «або йди за Вождем, Видатним Державцем, або ставай Вождем сам», що для багатьох людей має означати пасивне впокорення силам, уособленим чи анонімним, які правлять суспільством.

Цікаво, що дехто з тих, хто зневажає розум і навіть ганить його за суспільні лиха нашого часу, роблять це, з одного боку, через усвідомлення того факту, що історичне пророцтво виходить за межі влади розуму, а з іншого боку, через нездатність збагнути, що суспільна наука або розум у суспільстві мають й інше призначення, окрім історичного пророкування. Інакше кажучи, вони — розчаровані історицисти; це люди, які попри розуміння убогості історицизму несвідомі того, що дотримуються основного упередження історицизму — доктрини про те, що суспільні науки, якщо від них узагалі може бути якась користь, повинні бути пророчими. Цілком зрозуміло, що такий підхід неминуче веде до заперечення застосовності науки або здорового розуму до проблем суспільного життя — і, зрештою, до доктрини влади, панування і підвладності.

Чому ж усі ці філософські вчення підтримують бунт проти цивілізації? В чому таємниця їхньої популярності? Чому вони приваблюють і спокушають таку кількість інтелектуалів?

Я схильний вважати, що причина криється в їхньому глибокому невдоволенні світом, який не живе і не може жити відповідно до наших моральних ідеалів та наших мрій про досконалість. Прагнення історицизму (і подібних теорій) підтримати бунт проти цивілізації можна пояснити тим, що історицизм сам значною мірою є протидією на труднощі, що постають перед нашою цивілізацією, та на її вимогу особистої відповідальності.

Ці останні міркування дещо невиразні, але повинні бути задовільними як для передмови. Нижче вони будуть підтверджені на підставі історичних матеріалів, зокрема в розділі «Відкрите суспільство та його вороги». Мені кортіло розпочати книжку цим розділом — його животрепетність напевне зробила б вступ більш привабливим. Та мені спало на думку, що не можна відчути весь тягар цього історичного тлумачення, якщо його не попередити розглядом певних матеріалів. Гадаю, що спершу має занепокоїти схожість між Платоновою теорією справедливості і теорією та практикою сучасного тоталітаризму, а тоді вже виникнути відчуття нагальної потреби в тлумаченні цих проблем.

Том 1. У полоні платонових чарів

На користь відкритого суспільства (бл. 430 р. до н.е.): Хоча лише нечисленні здатні творити полі тику, ми всі можемо оцінювати її.

Перікл Афінський

Проти відкритого суспільства (близько 80 років по тому): Найвищим принципом з усіх є той, що ніхто, ні чоловік, ні жінка, не повинен залишатися без провідника. Так само не можна дозволити звикнути робити хоч би що то було на власний розсуд: байдуже, через запопадливість чи через жвавість характеру. І на війні, і під час миру слід спрямовувати свій погляд на вождя і вірно йти за ним. Навіть у найдрібніших питаннях треба діяти під керівництвом. Ось приклад: вставати, рухатися, митися або їсти слід... тільки тоді, коли це звелять робити. Одне слово, треба призвичаїти людську душу навіть не мріяти про самостійні дії і зробити її зовсім неспроможною до таких дій.

Платон Афінський

Міф про походження і приреченість

Розділ 1. Історицизм і міф про приреченість

Багато хто переконаний, що по-справжньому науковий або філософський підхід до політики і більш глибоке розуміння суспільного життя в цілому повинні грунтуватися на розгляді й тлумаченні історії людства. Якщо проста людина сприймає своє оточення, важливість власного досвіду та своїх жалюгідних зусиль як належне, то вважають, що суспільствознавець чи соціальний філософ повинен розглядати речі з вищого рівня. Він убачає в індивіді пішак, дрібну деталь у загальному механізмі розвитку людства. І тут учений виявляє, що по-справжньому важливими акторами на Кону історії є або Великі народи та їхні Великі Вожді, або ж Великі класи чи Великі ідеї.

Як би там не було, мислитель пробує зрозуміти зміст вистави, що розгортається на історичних містках; він пробує збагнути закони історичного розвитку. Якщо йому це вдається, то він, звісно, зможе передбачати й майбутні еволюції. Тоді такий мислитель будуватиме політику на міцному підмурку і даватиме нам практичні поради, прогнозуючи, які політичні кроки, ймовірно, матимуть успіх, а які приречені на невдачу.