Володимир Малик

І полетіли тепер з подільського валу стріли рідше, але влучали частіше. Це зразу внесло в ряди нападаючих поспіх і розгардіяш. Наглядачі бичами і шаблями почали підганяти полонених, щоб швидше піднімали драбини, а стрільці, що йшли позаду, теж заспішили, стріляли не цілячись, а тому не причиняли особливої шкоди подолянам.

Лише одна стріла, пущена, як і інші, навмання, знайшла свою жертву — влучила воєводичу Миколі в ліву щоку. Правда, вона вже закінчувала свій лет і втратила убивчу силу, та все ж дзьобнула в тіло, так що бризнула кров.

Микола охнув і сполотнів.

— Ну, от — передчуття не підвело мене! — Він вийняв з-за халяви шмат чистого полотна і приклав до рани.— Кого доля обере, того смерть не обмине!

Добриню боляче вразили його слова: в них вчулася приреченість.

— Ну, що-бо ти, боярине, мовиш! Дай перев'яжу — і відразу присохне!

Поки перев'язував, монголи почали здиратися на вал. Лізли по драбинах швидко, спритно, один за одним і зразу кидалися в рукопашний бій. Микола і Добриня витягли мечі.

З цієї хвилини всюди на валу закипіла і тривала до самого вечора люта січа. В багатьох місцях монголам спочатку пощастило прорватися, але скоро вони застряли і далі не пробилися. Різалися люто, шалено, намагаючись скинути подолян вниз, та ті утрималися до темряви, що рано впала на місто. Годі було розібрати, де свій, де чужий, всі проходи, увесь поміст було завалено вбитими та пораненими. Короткий зимовий день згасав у крові й муках, примусивши монголів відступити.

Однак радості у подолян не було. Коли при світлі смолоскипів розтягли полеглих, поранених та приголомшених, коли підрахували втрати, то побачили, що наступного дня воювати нікому — залога Дорогожицької брами зменшилася вдвічі.

До того ж занедужав воєводич Микола. Йому раптом стало погано, руки й ноги потерпли, голос охрип, а в грудях сперло дихання.

— Зніміть з мене лати,— попросив він, опускаючись на залитий кров'ю поміст.— Та вкрийте чим-небудь... Так морозить!

Прибіг Добриня — схилився над ним.

— Що з тобою, боярине? Вдруге поранений?

— Ні, Бог милував... Але щось зі мною сталося, ніби ось-ось помиратиму...

— Та що-бо ти кажеші

— Так мені ще ніколи не було важко... Руки й ноги мовби не мої, а в грудях — вогнем пече!..

— Може, ти з'їв що-небудь погане?

— Нічого поганого не їв. За весь день лише окраєць хліба...

Добриня поклав йому на лоба долоню. Лоб був холодний і рясно зрошений потом. У червонястому відблиску смолоскипа обличчя боярина здавалося чужим — якимось позеленілим, спотвореним. У відкритих очах застигли біль і жах.

У Добрині похололо під серцем: боярин помирає. Що робити? Яка хворість причепилася до нього? І чим йому зарадити? Отут, на валу, під холодним нічним небом...

Він гукнув гриднів.

— Готуйте коней і носилки — повеземо боярина додому!

Гридні швидко знесли хворого з валу, поклали на похідні носилки, прикріплені до стремен поставлених один за одним коней, і невеличкий загін рушив на Гору.

 

7

У хоромі було натоплено, пахло воском. На столі, в узголів'ї біля ліжка, на якому лежав, важко дихаючи, Микола, горіли свічки.

Гречин Василакій довго прислухався до того дихання, розціплював хворому рота — розглядав язика, прикладав Руку до грудей, де лунко стугоніло серце, пальцями розплющував скаламутнілі очі і скрушно хитав головою.

Всі, хто стояв довкола, з острахом ждали, що скаже лікар. Та він мовчав.

Першою не витримала бояриня.

— Ну, що? Василакію, що з ним? Кажи! Гречин розвів безпорадно руками.

— Погано! Дуже погано!

Тепер до нього кинувся воєвода Дмитро.

— Що ж з ним? Адже рана неглибока! Чи, може, якась хвороба вселилася в Миколу? Чи хто наврочив?

— Ні, це не хвороба. І ніхто не наврочив. Молодий боярин отруєний...

— Отруєний? Ким? Коли? Хто посмів це зробити? — Дмитрів голос пролунав зловісне.

Але Василакій заперечно похитав головою.

— Не шукай винуватців, боярине. Винна отруєна мунгальська стріла. Досить було невеликої подряпини, щоб отрута потрапила в кров.

Від цих слів голосно заридала молода Миколина жона, схилилася Янці на плече. Бояриня Анастасія сплеснула руками, обняла синові ноги і теж у розпачі заплакала. Воєвода Дмитро потемнів на лиці.

— Що ж то за отрута? Невже нічим не можна врятувати Миколу? Василакію! — він аж скрикнув і в безнадії здушив голову руками.

Василакій винувато відповів:

— Не знаю, що це за отрута, боярине. Може, з якогось зілля зварена, а може, зміїна — з гюрзи чи з кобри… Кочовики уміють добувати її.

Дмитро простогнав:

— Зміїна! Боже мій, Боже, яке лихо! Так це ж певна смерть! І не в бою, а від якоїсь нікчемної змії! Хто б міг подумати, що такою смертю помре мій син!

Добриня тихо заперечив:

— Боярине, твій син Микола хоробро бився і отримав рану в бою! Він сьогодні переміг мунгалів — і вони змушені були відступити! Він проявив себе справжнім витязем...

Ніхто на ці слова не відгукнувся, бо всім було важко. Одна Янка з вдячністю підвела на мить свої заплакані оченята, але зразу й опустила. Її плечі здригнулися від ридання.