Добрині до болю стало жалко її. Бідна дівчина! Хотілося якось розрадити, втішити добрим словом. Та як? При всіх? Цього зробити він не міг, тому міцно стиснув вуста і перевів погляд на вмираючого.
Микола метався на постелі, стогнав, важко дихав. По його тілі пробігав дрібний дрож, ніби він щойно вихопився з крижаної води, а руки невпинно шарили біля грудей, у судомі, в корчах теребили сорочку.
На його муки важко було дивитися. Всім стало ясно — молодий боярин помирає.
— Василакію, невже не можна полегшити його страждання! — з болем вигукнув Дмитро.
— Чим же? — винувато відповів Василакій.— Коли б відразу після поранення, то можна було б висмоктати отруту разом з кров'ю. Чи припекти рану розжареним мечем. А зараз... що я зараз зроблю? Отрута розійшлася по всьому тілі... Кріпись, боярине! І уповай на Бога!
Дмитро опустився на стілець, охопив голову руками і заплакав. Плакав він тихо, беззвучно, по-чоловічому. Здавалося, ось так просто сів собі чоловік, задумався чи задрімав. І тільки плечі, що здригалися дрібно-дрібно, видавали всю глибину його болю.
Ні Василакій, ні Добриня, ні тим більше домочадці, що самі заніміли в горі, не посміли потривожити і розрадити старого. Яка тут розрада!
Врешті Дмитро підвів голову, витер долонями мокре від сліз обличчя і, важко зітхнувши, глянув на Добриню.
— Що на Подолі? Мунгали всюди відступили?
— Відступили, боярине. Та вранці знову підуть на приступ і ввірвуться в місто.
— Чому вважаєш, що ввірвуться?
— Тому, що Дорогожицькі ворота розбиті. Там поставлено загату позаду них, та мунгали знову б'ють і до сходу сонця розіб'ють її остаточно. Тоді вже ніщо не спинить їх...
— Що ж робити?
— Не знаю.
— Скільки людей у вас залишилося?
— Менше половини. Решта або поранені, або загинули.
— Боже, які втрати! А в інших місцях?
— Там трохи легше, але всюди точилися тяжкі бої. Багато вулиць вигоріло.
— Отже, половини людей немає... За один день — половини...— Дмитро довго мовчав, і важко було зрозуміти, про що він думає, про долю Подолу та його захисників чи про сина, що в нестямі метався на ліжку. Потім підвів на Добриню змучені очі.— Ти ось що, парубче, мчи назад і передай боярам, щоб виводили людей на Гору. Поділ нам не втримати! Та не забудьте винести поранених. Іди!
Вражений почутим, Добриня не зрушив з місця.
— Але ж, воєводо... Здати без бою Поділ? Так я зрозумів?
Дмитро посуворішав.
— Що ж тут незрозумілого? Подолу нам не втримати. Будемо гуртом захищатися тут, на Горі! Уторопав? Іди!
На цей раз Добриня не посмів перечити і вийшов.
Надворі стояла темна осіння ніч, пролітав рідкий холодний сніг, по Києву валували розтривожені собаки та на валах чувся поклик нічної сторожі:
— Слу-хай!
Гридні підвели коней. Добриня скочив у сідло і на чолі невеличкого загону помчав у темряву — до Боричевого узвозу.
Всю ніч подоляни не спали. Без шуму, без ґвалту залишали міські вали, рідні житла, забираючи з собою лише зброю та харчі, які ще тут зберігалися, а також поранених товаришів, і піднімалися в темряві у Верхнє місто.
До ранку Поділ спорожнів. Чулося лише безперервне, одноманітне гупання дубового “барана”, та шарудів набридливий крижаний сніжок.
Наступний ранок приніс зміну погоди. Підморозило. Небо прояснилося, із-за далекого Дарницького бору раптом виглянув малиново-кривавий круг сонця і осяяв усе довкола — і ґонтові дахи ремісницьких халуп, і золоті куполи церков, і сіру Дніпрову гладінь, і зелені бори, що темно мріли вдалині.
Добриня був стомлений, змучений, та спати не йшов. Стояв разом з іншими подолянами і киянами на вежі Боричевого узвозу і дивився вниз. Поділ виднівся як на долоні. За ніч Батий підтягнув до нього нові сили, і вони стали понад Глибочицею, нижче Копиревого кінця, понад Сетомлею та Почайною. Тисячі воїнів, не відаючи того, що подоляни відступили на Гору, готувалися до нового приступу. Сотні полонеників з драбинами вже поволі рушили вперед, і за ними поспішали баатури з оголеними шаблями.
— Боже, твоя воля! — прошепотів боярин Свічка, що стояв поряд.— Це був би для всіх нас Судний день, коли б воєвода Дмитро не наказав відступити...
Так, це був би справді Судний день, подумав Добриня, і воєвода передбачив його. Утримати Поділ сьогодні до ночі було б неможливо, а кілька тисяч виведених на Гору подолян укріплять оборону Верхнього міста.
— Дивіться, дивіться! — вигукнув хтось.— Мунгали здираються вгору!
Десятки баатурів, що лізли попереду, вибралися на подільські вали і зупинилися, вражені тим, що місто порожнє. Вони деякий час мовчали, потім забігали, замахали руками, закричали, сповіщаючи своїх про несподіване відкриття.