Володимир Малик

— Чого тобі? — знову спитав челядник.

— Хочу бачити боярина.

— Чоловіче, невже ти гадаєш, що бояринові нічого робити, а тільки розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь?

Іванко був злий, бо цілу ніч мерз, був голодний, його душили сльози за брата, якого князівські посіпаки хтозна-куди запроторили, тому відповів різко:

— А ти хіба не смерд? Я смерд, але вільний! А ти смерд боярський! Я не поїду звідси, поки не побачу боярина Дмитра!

— Та я тебе витурю зараз у шию — аж засвистиш звідси! — вигукнув той люто і замахнувся кулаком. — Поганець!

Іванко був не з полохливих. Відступивши крок назад, висмикнув з саней рожна.

— Тільки зачепи!

На їхній крик розчинилися двері терема — і на ґанок вийшла дівчина. Побачивши челядника з піднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руці, метнулася, як була — без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платті — до них.

— Що тут? Ану, припиніть бійку! Челядник опустив руки, вклонився.

— Бояришне, цей смерд...

Але Янка не дозволила йому закінчити.

— Іди геть, Демко! — І повернулася до зблідлого незнайомця, який в одній руці все ще тримав рожна, а другою иупив з голови шапку.

— Ти хто? Що тобі треба?

— Я Іванко, брат Добрині... Ми привезли бояринові крицю...

Янка аж кинулася.

— Добринин брат? А де ж сам Добриня?

— Його вчора схопили князівські гридні і повели — не знаю куди.

— О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходімо мерщій до боярина!

— Я й хотів до боярина, дак цей... Демко...

Янка вже не слухала — потупотіла підкованими чобітками на ґанок. Іванко поколивав за нею.

У просторій горниці, залитій сонячним світлом, сиділа після сніданку вся бояринова сім'я. Янка ввірвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула:

— Татусю, Добриня з братом Іванком привіз тобі крицю, а князівська варта схопила його вчора, мов татя, і невідомо де поділа! Врятуй його!

Всі повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.

— Хто схопив Добриню? — спитав Боярин.

— Не відаю, — відповів Іванко. — Вже посутеніло, було темно... Якісь вершники... Старший кричав на Добриню, а потім наказав забрати... Його й потягли...

— Це князівська нічна сторожа — більше нікому! — вигукнула Янка. — Ми повинні його виручити, татусю! Ходімо!

Дівчина була схвильована, щоки її порожевіли, очі блищали.

Бояриня переглянулася з боярином і з синами, підвелася і взяла Янку за руку, намагаючись посадити на стілець.

— Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нічого лихого не сталося, якщо він теж не вчинив нічого поганого. Тато поговорить з князем чи з тисяцьким Домажиром — і його випустять...

— А якщо не випустять? Я хочу піти з татусем! Бояриня почервоніла, підвищила голос:

— Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князеві, чому ти заступаєшся за якогось смерда?

Янка висмикнула руку з материної руки, гнівно притупнула ногою.

— Той смерд урятував мене від смерті! Ось що я скажу князеві! Той смерд повівся як лицар, коли застеріг киян від лестощів татарських, хоча добре знав, що важить головою! А ти думаєш, що я... що я...

З її очей бризнули сльози.

Підвівся боярин Дмитро, кивнув боярині, щоб сіла, а сам обняв дочку за плечі, що здригалися від плачу, приголубив.

— Не плач, доню, підемо разом... Іди — вдягайся! — І повернувся до боярині: — Все буде гаразд. Може, це й на краще, що Янка піде зі мною. Справді, вона розумно пояснює, чому вступається за Добриню. Мені навіть було б важче зробити це... А Іванка погодуйте — і хай відпочиває скільки захоче — адже не спав цілу ніч... І дорога йому ще далека...

4

Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Боліла голова, ломило поперек, холодило ноги. Він лежав на тисовому ліжку, вкритий периною. Від обкладеної світло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Він пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак він уважно слухав, що говорив тисяцький Дома-жир, що сидів у дерев'яному кріслі під протилежною стіною.

А той розповідав про важливі речі.

— Вірні люди, княже, доносять, що з Рязані, Володимира, Суздаля, з Москви багато втікачів, рятуючись від татарського насилля, поселяються на Волині та в Галичині. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, ліси, щоб залишалися у нього назавжди...

— Ще б пак! Данило знає, що робить! — промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. — Більше людей — більша сила держави! А Київ, бач, ті втікачі з Низовських земель[49][49] обминають, хоча простору у нас більше, ніж у Галичині...

— Налякані люди — бояться, що Батий от-от нападе на Київ... До нас хлинули цілі натовпи половців — просять захисту...

— Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі — з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан[50][50]. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!

— Слухаюсь, княже, так і зроблю...

— А що чути про хана Котяна? Він не загинув?

— Кажуть, забрав своє плем'я і подався до племінника, до короля Бели.