Володимир Малик

— Е-е, зв'язок тут прямий... Ось і ти приїхав не так по мою дочку, як шукати союзу проти Батия... Я це знаю... Та щоб ти зрозумів, послухай, що пише клятий язичник. — Король щось шепнув товмачеві — той подав червону теку, що лежала на високій конторці біля вікна. Король вийняв з неї два пергаментні аркуші і один з них, розправивши, притиснув лівою рукою. — Ось той лист, написаний язичницькими літерами татарською мовою. Брат Ордену проповідників Юліан ходив у Велику Угорщину[51][51] і, повертаючись назад через землю Суздальську, одержав його від князя суздальського, а той відібрав його від ханських послів, що їхали до мене. Отож послухай, що пише Батий: “Я, хан, посол Царя Небесного, якому він дав владу над землею підносити тих, хто підкоряється мені, і придушувати тих, хто противиться мені, дивуюся тобі, королю угорський. Хоча я втридцяте посилаю до тебе послів, ти чомусь ні одного з них не повернув до мене назад, та й своїх послів ані листів не шлеш. Знаю, що ти король багатий і могутній, і що много у тебе воїнів, і один ти правиш великим королівством. Тому-то тобі важко по добрій волі мені підкоритися. А це було б краще і корисніше для тебе, коли б ти підкорився мені добровільно. Дізнався я зверх того, що рабів моїх, ку-манів, ти тримаєш під своїм захистом. Я наказую тобі надалі не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тікати, ніж тобі, оскільки вони, кочуючи в шатрах, можливо, і в змозі тікати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки і міста: як же тобі уникнути руки моєї?”

Король замовк і підвів очі на Михайла Всеволодовича.

— Ну й що? — спитав князь. — Так він погрожує всім.

— Я не хочу ще одної погрози із-за шлюбу моєї доньки з київським княжичем. Зрозумій мене, брате, так, як я тебе розумію. Ти хочеш військового союзу зі мною, щоб спільно стати проти Батия, бо він уже підійшов під твої стіни. А я не хочу, щоб він взагалі потикався в Угорщину. Досить мені й того, що Котян зі своїми половцями навів його на мій слід. А тепер ще й ти хочеш підбурити Батия до нападу на мою землю!

Михайло Всеволодович розвів руками.

— Ну, от — усі ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику помилку! Чи так, чи інак, а Батий коли-небудь добереться і до тебе. Згадаєш мої слова! Згадаєш, та буде пізно! Якщо ми — ти, я, князь Данило, польські князі — не об'єднаємося та не зупинимо Батия, тоді вже ніхто його не зупинить!

— Може, він далі і не піде, якщо його не дражнити?

— Мала на це надія! — вигукнув роздратовано князь Михайло. — Він хоче підкорити весь світ! Такий, кажуть, заповіт своїм синам та онукам дав, умираючи, Чінгісхан.

Бела опустив голову, довго думав. Потім, зітхнувши, відповів:

— Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною! Так де там! Наплодилося стільки своїх королев'ят-можновладців, бояр-банів, що не знаю, як їх і приборкати. Не я їм, а вони мені кажуть, що робити і що чинити! Мало не зіпхнули мене з трону, коли дізналися, що я дав притулок хану Котяну... Ось так, княже! Ні, не можу я піти на союз з тобою — ні на шлюбний, ні на воєнний, бо страшно мені не тільки Батия, а й ворога домашнього!

— Це твоє останнє слово?

— Так, це моє останнє слово!

Київські князі переглянулися і рвучко підвелися — вийшли з-за столу. Михайло Всеволодович, зблідлий, враз постарілий, скрушно похитав сивою головою. Він мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетілися всі його надії. З ким же рятувати Київ? З одним Данилом Галицьким? Але з ним вони вже виступали проти татар на Калці — і що з того сталося?

— Ех, королю, королю! — зітхнув важко. — Нерозумно чиниш! І нас залишаєш на поталу, і себе підставляєш під удар! Та що вдієш? Залишайся здоровий, а ми рушимо до князів польських... Може, у них знайдемо те, що шукаємо.

6

По від'їзді князя Михайла з Галича минув тиждень. Потім минув другий. Данило Романович не знаходив собі місця. Де ж поділася сестра, княгиня київська? Вже давно пора їй бути тут! Навіть не поспішаючи, можна було дістатися сюди за сім днів. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де ж вона?

Тепер кожен новий день він починав з одного і того ж запитання:

— Чи прибула княгиня Олена?

— Немає, княже, — винувато відповідав двірський Вавило.

— Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозі! — зітхав Данило.

Але що? І як про те дізнатися?

Він посилав гінців різними шляхами, по яких могла їхати сестра, однак ті поверталися ні з чим. Не їхала.

Ніхто не бачив.

Нарешті одного дня в Галич прискакав гонець із Кам'янця-Болохівського, що на Случі, подав князеві цидулку, написану поспіхом.

“Брате, — писала княгиня, — порятуй! Поспішаючи в Угри, князь Михайло залишив мене у Звиждені, і я поволі їхала до тебе. А в Болохівській землі, в Колодяжені, напав князь Ярослав Інгварович і захопив разом з домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару свару з князем Михайлом і тримає у себе як полонеників...”

Данило з досадою стукнув кулаком по столу.

— Якесь прокляття тяжіє над родом Рюриковичів! Брати, а живемо, як люті вороги! — І підвів очі на гінця. —

Де ж зараз княгиня Олена?