Все ясно

«Запитай її, чи вона знала мого діда». - «А ви знали цього чоловіка з фото? Він дід цього хлопчика». Я знову показав їй фото. «Звичайно», - сказала вона і знову втупилася в мене. «Це Саф-ран - перший хлопець, якого я поцілувала. Я вже така стара, що вже навіть застара соромитися. Я поцілувала його, коли була ще дівчинкою, а він - малим хлопчиком. Скажи це йому», - з цими словами вона взяла мою руку в свою. «Скажи йому, що то був перший хлопець, якого я поцілувала». - «Вона каже, шо твій дід був першим пацаном, якого вона поцілувала». - «Ми були дуже добрими друзями. А Сафран у війну втратив жінку і двох діток. Він про це знає?» - «Двох дітей?» - перепитав я. «Так», - сказала вона. «Так, він це знає, - сказав я. Вона далі порпалася в ящику ЗАЛИШКИ, витягуючи звідти фотографії і розкладаючи їх по столу. «І як тобі це вдається?» - спитав її Дєд.

«От, - сказала вона після довгих пошуків, - от фотографія, де я і Сафран удвох». Я побачив, як два маленьких струмочки покотилися в героя по обличчі, й мені захотілося покласти руку йому на обличчя і все для нього організувати. «А от ми перед його будинком, - сказала вона, - я дуже добре пам'ятаю цей день. Це фото зробила моя мама. Сафран їй дуже подобався. Я думаю, що вона хотіла нас одружити і навіть сказала про це Рабину». - «Тоді ти була би його бабкою», - сказав я, і вона засміялася. Від цього я почував себе добре. «Моїй мамі подобався Сафран, бо він був дуже вихований, сором'язливий, завжди говорив їй, що вона гарна, навіть коли вона вже такою не була». - «А як її звати було?» - запитав я, намагаючись говорити дуже м'яко, але вона покрутила головою, ніби «ні, я тобі не скажу», а я одразу згадав, шо я ж і її імені не знаю. Я вже звик думати, шо вона - Ав-густина, бо, як і Дєд, продовжував хотіти, шоб вона нею виявилася. «Я знаю, шо у мене має бути ше одна… - сказала жінка, порпаючись у ЗАЛИШКАХ, - ага, от… - вона витянула ше одне жовте фото, - от Сафран зі своєю жінкою перед їхнім домом після весілля».

Я передавав герою кожну фотографію, як тільки вона передавала їх мені, а він майже не міг втримати їх у руках - так вони в нього дрижали. Здавалося, шо якась його частина бажає записувати до щоденника кожне почуте слово. А інша його частина відмовляється записати хоча б одне слово. Він то відкривав свій щоденник, то закривав, знову відкривав і знову шкривав - здавалося, шо той щоденник має злетіти з його рук. «Скажи йому, що я була на тому весіллі. Ну, скажи йому». - «Вона була на весіллі твого діда і його першої дружини», - переклав я. «Спитай її, як усе відбувалося», - попросив герой. «Було дуже гарно, - сказала женщина, - мій брат тримав один з країв святого покривала (чупи). Був прекрасний весняний день. І Зося була така красива». - «Це було дуже красиво, - переклав я герою, - всі були у біному й було багато квітів, багато дітей, і наречена в білій сукні. Зося була дуже красива, аж всі решта чоловіків ревнували». - «Запитай її, чи можемо ми побачити той будинок», - попросив герой і ткнув пальцем на фото. «Ви не могли би нас відпровадити до того дому», - спитав я. «Там нічого нема, - сказала вона, - я вже вам говорила. Зовсім нічого. Трохимбрід був за 4 кілометри звідси, але все, що від нього лишилося, тепер у мене в хаті». - «Ви кажете, то це за чотири кілометри звідси?» - «Трохимброду більше нема. Він перестав існувати п'ятдесят років тому». - «Покажіть нам, де це», - казав Дєд. «Там нема на шо дивитися. Це просто поле. Я можу показати вам будь-яке поле і це буде те саме, що й показати вам Трохимбрід». - «Але ж ми приїхали, шоб побачити Трохимбрід, - сказав Дєд, - так шо, ви покажете нам Трохимбрід?»

Жінка подивилася на мене й поклала свою руку мені на обличчя. «Скажи йому, що я думаю про це кожного дня. Скажи йому». - «Думаєте про що?» - запитав я. «Скажи йому». - «Вона думає про це кожен день», - переклав я герою. «Я думаю про Трохимбрід і про те, як ми всі були такими молодими. Ми навіть бігали вулицями голі, можете в таке повірити? Так, ми ще були тоді зовсім дітьми. Отак воно й було тоді. Скажи це йому». - «Вони бігали по вулицях голими, бо були ще зовсім дітьми». - «Я дуже добре пам'ятаю Сафрана. Він поцілував мене за синагогою - нас за таке могли побити, самі знаєте. Але я дуже добре пам'ятаю, що я відчувала. Я ніби літала. Скажи це йому». - «Вона пригадує, як твій дід її поцілував. Вона тоді ледве не полетіла». - «А ще я пам'ятаю Рош Гашанаг (Рахманський Великдень), коли ми кидали на воду хлібні крихти і просили, щоб вона забрала з собою наші гріхи. Розкажи йому і про це». - «Вона все пам'ятає: і річку, і крихти хліба, і свої гріхи». «Брід?» - спитав герой. Стара підтакнула кивком голови. «Скажи йому, що коли було спекотно, то і я, і його дід - усі діти стрибали у воду й плюскалися там, а наші батьки сиділи на березі й дивилися на нас, і фали в карти. Розкажи це йому». І я розказав. «У кожного була своя сім'я, але ми були ніби одна-єдина сім'я. Інколи доходило й до бійки, але все то були дрібниці».