Записки коменданта

Довелося провести інвентаризацію «наших» об'єктів, яких було понад десять. їх коменданти визначали відповідальних, котрі отримували продукти харчування чи спальники тільки під особистий підпис.

За весь період акції громадської непокори було зафіксовано 40 фактів крадіжок особистих речей і 12 випадків розкрадання продовольчих запасів. Це малоприємні сторінки революції. Але повагу викликає те, з якою оперативністю та професійністю працівники «Сьомої кімнати» зупинили ще у зародковому стані дії зловмисників. Більше того, відбили бажання будь-кому навіть думати про крадіжку чужих речей.

Працівники «Сьомої кімнати» займалися цілим спектром проблем, часто «виходили» з нами на заходи, які могли мати силовий розв'язок. Ці хлопці залишили найкращий спогад і яскраве втілення в життя гасла «Міліція з народом!».

БУФЕТ

Однією з перших служб, створених у штабі Українського Дому, був «Буфет». На вулиці мороз. У такій ситуації звичайний гарячий чай або кава рятували людей найбільше. Перший підрозділ буфету розмістився у холі. Спочатку робили канапки з тих продуктів, які привезли з дому. Одноразовий посуд купив штаб. Згодом, коли по телевізору прозвучала інформація про потреби штабу, звідусіль почали привозити найрізноманітніші продукти. Довелося розмістити великий склад, а послуги у будинку розширювати. Окремі підрозділи буфету розпочали функціонувати у цоколі, в холі першого поверху, і два буфети - на другому поверсі.

Досить швидко як волонтери прийшли професійні кухарі, зголосилися допомогти представники християнських релігійних організацій. Через неймовірно високу ротацію людей буфети працювали цілодобово. За декілька днів вдалося урізноманітнити раціон харчування. Кухарі, окрім чаю та канапок, готували суп, салати. Інколи до благодійності вдавалися київські ресторани, що привозили навіть м'ясне. Траплялися дні, коли харчування в Українському Домі мало чим відрізнялося від ресторанного. Дівчата-«кухарі» працювали самовіддано. Бліді і втомлені, вони були завжди ввічливі та веселі. Найважче доводилося у моменти великого напливу людей. Особливо, коли підрозділи Національних дружин поверталися з якоїсь операції чи нічного чергування. Дружинники, виснажені і невиспані, не могли довго чекати на приготування їжі. А коли таких приходило понад тисячу - це особливо ускладнювало завдання для працівників буфету. Дилема між бажанням поспати (хоч годинку) і поїсти (хоча б канапку) переслідувала дружинників постійно. Завдання буфету було зняти цю дилему і вчасно нагодувати хлопців.

З часом виникла необхідність у ще одному пункті харчування - зовнішньому. Він виконував особливо важливу соціальну функцію. Через величезний наплив людей довелося поставити зовнішню охорону біля головного і службового входу. Там збиралася величезна кількість протестувальників. Це були величезні делегації з регіонів, які хотіли дізнатись про те, де можна переночувати, зконтактуватися з відповідальними за свій регіон в Центральному штабі, зрештою щось перекусити. Аби не створювати штовханини в будинку, ми дозволяли зайти в середину тільки керівникові делегації, котрий, пройшовши через наші підрозділи у холі, міг зібрати необхідну інформацію. Та, зважаючи на те, що люди з делегації залишалися на вулиці, був створений зовнішній буфет. З часом сюди почали масово приходити люди з Майдану, щоб поїсти і випити гарячого чаю. Буфет організувала і керувала ним одна з наивідданіших ентузіасток Українського Дому з милозвучним прізвищем Синьоока. Враховуючи, що ми користувались одноразовим посудом, можна було порахувати скільки людей приблизно харчується в тому чи іншому буфеті протягом дня. Лише у зовнішньому буфеті у деякі дні харчувалися до 20 тисяч протестувальників.

Найбільша проблема - питна вода. її завжди бракувало. Не вистарчало холодильників. Одного дня штаб навіть дав вказівку комендантам не приймати м'ясних продуктів, щоб унеможливити отруєння.

Мені врізався у пам'ять випадок, коли довелося розв'язувати доволі дивну ситуацію. Я вийшов до службового входу. Там стояв літній чоловік і благав прийняти сире м'ясо. Охоронці дисципліновано повідомляли, що його заборонено приймати. Коли я підійшов до чоловіка, у нього в очах були сльози.

- Хлопчики, що ж то робиться? Я почув по телевізору, що на Майдані бракує харчів, порадився з дружиною й зарізав свиню. Привіз м'ясо, а ви не приймаєте...

Чоловік показав на старенький «Москвич».

- Десять годин добирався із Франківщини, щоб привезти вам їсти. Прийміть!.. То від щирого серця.

Мені захотілося обняти цю людину і щиро потиснути його спрацьовані руки. Колись ось такі, як цей галицький селянин, прості люди, ризикуючи власним життям і безпекою своєї сім'ї, добровільно носили харчі своїм захисникам, воїнам УПА. Історія повторюється.