Записки коменданта

Дуже специфічним був підрозділ Українського Дому, що отримав назву "Сьома кімната". В перші дні облаштування будинку до мого кабінету зайшов офіцер міліції. Він сказав, що переходить на бік революції і готовий переагітовувати інших працівників київської міліції. Йому необхідні лише кімната і телефон для контактів. Я зразу ж виділив його з потоку відвідувачів, які часто приходили з абсурдними пропозиціями. У нашому розпорядженні була лише одна вільна кімната, та не задумуючись, віддав її у розпорядження офіцера. А оскільки кімната мала номер «7», то й служба, яку створив офіцер, отримала таємничу назву «Сьома кімната». Невдовзі у «Сьому кімнату» почали зголошуватись щораз нові і нові працівники міліції, і не лише з Києва, а й ті, хто приїжджав зі Львова. Функція, покладена на цей підрозділ, - внутрішня безпека. Правоохоронці - професіонали, тому логічно доручити саме їм таку «інтимну» справу. На початках ставилося головне завдання - виявляти та знешкоджувати провокаторів. Адже внутрішня і зовнішня охорони лише пильнували за порядком і були готові до відбиття ймовірної атаки ззовні. Хлопці з «Сьомої кімнати» вправно виконували свою внутрішню роботу, хоч згодом вони одержували більш відповідальні і важливі завдання. За тиждень після дислокації в Українському Домі почала надходити інформація про зникнення особистих речей. Переважно це стосувалося мобільних телефонів і верхнього одягу. У нас функціонували два центри зарядки мобільних телефонів найрізноманітніших марок. До речі, їх створив один з ентузіастів. Вони виявились дуже потрібними. Люди, які їхали до Києва, сподіваючись, що перебудуть тут день-два, переважно не брали із собою зарядних пристроїв. У мобільних центрах також були «безлімітки», якими кожен з охочих міг скористатися, аби безкоштовно зателефонувати до рідних. Закономірно, що поряд із центрами завжди скупчувалася велика кількість людей. Тому перші факти про зникнення мобільних пов'язували швидше із недбалістю, аніж з крадіжкою. Але такі випадки частішали. Приходили розгублені хлопці і заплакані дівчата, повідомляючи про нові факти пропаж. Потерпілим спочатку надавали матеріальну компенсацію зі спонсорських коштів. Водночас зростало переконання, що в будинку злодії. В це важко було повірити. Адже люди, котрі зібралися тут, приїзджали до Києва під впливом найшляхетніших почуттів. Загальна атмосфера піднесеності, безкорисливості, готовності піти на все заради перемоги панувала в Українському Домі. Факт крадіжок неймовірно, до болю дисонував з цією атмосферою. І ось одного дня ми знайшли один із зниклих телефонів у хлопця, котрий жив в Українському Домі. Я особисто мав із ним розмову. Він переконував, що знайома дівчина дала йому телефон покористуватися. Та дівчина, плачучи, заперечувала. Ми випровадили хлопця з Дому, повернули мобільний власнику. Після цього серйозно задумались, як припинити це неподобство. Про крадіжки не хотілося говорити на загал, щоб не руйнувати атмосфери своєрідного революційного братства, не хотілося скаржитись у правоохоронні органи. В Домі, зрештою як і на Майдані, ми були найвищою владою і не могли допустити втручання ззовні, тим паче нікому в голову не приходила можливість пустити до будівлі державних правоохоронців, які тоді перебували на службі режиму. Також ми розуміли, наскільки важливо, щоб інформація про крадіжки не потрапила на шпальти газет та телеекранів. Це могло бути ударом по революції. Тому до вирішення проблеми залучили «Сьому кімнату». В Українському Домі розпочалася невидима, але безжальна боротьба з крадіжками. Перших злодіїв затримали першої ж ночі після прийняття рішення. Ними виявилися молоді кияни. Аби дати урок іншим, охоронці провели їх по всіх поверхах Українського Дому, почепивши на шию плакат із написом «Злодій». А вже потім, за межами Українського Дому, так би мовити, «в закритому режимі» передавали злодіїв до райвідділу міліції. Ми не могли бути каральним органом. Та сам факт проведення крадіїв по поверхах будинку справив велике враження на присутніх. А вже наступного дня, коли затримали ще одного злодія, зі здивуванням дізналися, що крадіжки поставило на конвеєр київське кримінальне угруповання. Користуючись революційною ситуацією, злодії вирішили нажитися на революції. Розподілялись обов'язки: хтось прикривав, хтось виносив речі назовні. Затримали власне того, хто мав винести накрадене. Один із сотників, не стримавши обурення, провів «профілактичну» роботу зі злочинцями. Очевидно, і це посприяло тому, що крадіжки в Домі припинилися.

Згодом час від часу почали зникати продовольчі запаси. На жаль, інколи до них були причетними люди, котрі добровільно зголосилися допомогти своєю волонтерською працею. Надлишкові продукти з наших складів часто перевозили в інші осередки Помаранчевої революції. Деколи продукти отримували біля стін Українського Дому, але вони не потрапляли до протестувальників.