Життя за життям

— Доктора Фелловза кликати немає сенсу, — сказала Сильвія, — він сюди по такому снігу не проб’ється.

— Марія, матір Божа, — зойкнула Бріджит, коли Сильвія опустилася на коліна й лікті, як звір, і загарчала.

— Боюся, дитина народиться зараз, час настав, — сказала Сильвія. Бріджит переконала її лягти на ліжко, і так почалася їхня довга і самотня тяжка ніч.

*

— Ой, мадам, — раптом зойкнула Бріджит, — та вона ж вся синенька, геть уся.

— Дівчинка?

— Пуповина обмоталася навколо шийки. Ісус і всі святі, задушилася вона, бідолашечка, пуповиною задушилася.

— Треба щось робити, Бріджит. Що ми мусимо зробити?

— Ой, місіс Тодд, мадам, померла вона. Померла, а пожити не встигла.

— Такого не може бути, — сказала Сильвія.

Вона з трудом сіла на скривавлених, як поле бою, простинях — червоне на білому. Дитина досі прив’язана до нею пуповиною. Доки Бріджит квохтала, Сильвія сіпнула на себе ящик столика в головах і запекло покопирсалася всередині.

— Ой, місіс Тодд, — лементувала Бріджит, — ви ляжте, тут уже нічого не вдієш. Якби ж то містер Тодд був тут, якби ж то…

— Цить, — сказала Сильвія й піднесла свій трофей — хірургічні ножиці зблиснули при світі лампи.

— До всього треба бути готовою, — прошепотіла вона. — Піднеси дитину до лампи, щоб було видніше. Бріджит, швидко. Не можна гаяти часу.

Клац-клац.

Що більше тренуєшся, то краще виходить.

Розлогі сонячні узгір’я

Травень 1945 року

Вони сиділи за кутовим столиком у пабі на Ґласгауз-стрит. Сержант-американець побачив, як вони намагаються спинити машину в Дуврі, і підкинув їх до Пікаділлі. Замість чекати ще два дні на свій рейс, вони втиснулися в Гаврі на американський воєнно-транспортний корабель. Не виключено, що суто технічно вони дезертирували, але це їх анітрохи не обходило.

Це був уже третій паб після Пікаділлі — вони зійшлися на тому, що обидва п’яні як чіп, але здатні випити ще значно більше. Був вечір суботи, паб був напхом напханий. Оскільки вони були у формі, то не заплатили ані копійки. У повітрі досі висіла як не ейфорія, то бодай полегкість від перемоги.

— Що ж, — Вік підніс келих, — за повернення.

— Будьмо, — сказав Тедді. — За майбутнє.

У листопаді 43-го його літак збили, і він потрапив до Шталаґу Люфт VI на сході. Було не так уже й погано, себто могло бути ще гірше, наприклад, якби він був росіянином — з росіянами обходилися як із тваринами.

А тоді на початку лютого їх підняли з койок серед ночі знайомими вигуками «Raus! Raus!» і змусили марширувати на захід, подалі від наступу росіян. За день-два їх звільнили б, такий от жорстокий поворот долі. Вони кілька тижнів марширували впроголодь, у тріскучий мороз, більшість часу стояло -20.

Вік був жвавенький сержантик, навігатор «ланкастера», його збили над Руром. З ким тільки війна не зведе. Вони не дійшли б, якби не підтримували один одного. Ця дружба, а ще пакети від Червоного хреста, які перепадали дуже зрідка, майже напевно порятували їм життя.

А Тедді збили неподалік від Берліна — він в останню мить вискочив із кабіни.

Він до останнього намагався вирівняти літак, щоб екіпаж мав бодай якусь надію вибратися. Капітан не полишає судна, доки вся команда не порятується. Таке саме неписане правило стосувалося й бомбардувальників.

«Галіфакс» горів з носа до хвоста, Тедді вже встиг змиритися з тим, що його час збіг. Йому стало легше на душі, він раптом зрозумів, що все буде добре, що смерть прийде і про нього подбає. Але смерть не прийшла — його радист-австралієць заліз у кабіну, пристібнув Тедді парашут і сказав:

— Вимітайся, тупий мудак.

Більше він його не бачив, ані його, ані інших членів екіпажу — хтозна, живі вони чи мертві. Він вискочив у останню мить, парашут ледве встиг розкритися, як він уже був на землі — пощастило, що збувся зламаною гомілкою і зап’ястком. Тедді відвезли в лікарню, де його й арештувало місцеве гестапо із безсмертними словами «Для вас війну скінчено» — це привітання чули майже всі пілоти, які потрапляли в полон.

Він старанно заповнив форму про захоплення в полон і став чекати листа з дому, але нічого не отримав. Він два роки не знав, чи Червоний хрест включив його до списку полонених, і чи вдома знають, що він живий.

Вони були на дорозі десь під Гамбургом, коли війна скінчилася. Вік із величенним задоволенням сповістив їхній охороні:

— Ach so, mein Freund, für sie der Krieg ist zu ende.

*

— То як, Теде, ти додзвонився до своєї дівчини? — спитав Вік, коли Тедді повернувся. Він лестощами переконав власницю бару дозволити йому скористатися телефоном.

— Ага, — розсміявся він. — Виявляється, усі думали, що я загинув. Вона спершу не повірила, що це я.

За півгодини і ще кілька кухлів Вік сказав:

— Ти ба, Теде, судячи з її усмішки, жінка, яка щойно зайшла, твоя.

— Ненсі, — тихо сказав Тедді.

— Я тебе люблю, — самими губами промовила Ненсі з того кінця шумного бару.

— А вона ще й подружку привела, подбала, — сказав Вік.

Тедді засміявся.

— Вважай, це моя сестра.

*