Микола Гоголь

Зібрання творів у семи томах

Том 7

Історична проза, статті, матеріали^*

До 200-ліття від дня народження

Упорядник П.В. Михед

Переклад Т.В. Михед, В.М. Шкляра

Коментарі П.В. Михеда, Т.В. Михед

На фронтиспісі портрет М. Гоголя з дагеротипу 1844 р.

Із ранньої прози

<Дві глави з малоросійської повісті «Страшний кабан»>^*

Учитель

П

рибуття нової особи у благословенні місця голтв’янські[1] наробило більше галасу, ніж чутки, що пронеслися за два роки перед тим про прибавку рекрутів, ніж раптове зростання ціни на сіль, яку вивозили з Криму українські степовики. У шинку, на вулицях, у млині, на винокурні тільки й розмов було що про приїжджого вчителя. Метикуваті політики у сірих кобеняках і свитах[2], пускаючи дим собі під носа з щонайфлегматичнішим виглядом, намагалися встановити вплив такої особи, котрій доля, здавалося, від народження вказала височінь ледь-ледь не над головами усіх мирян, котра живе у панських покоях і обідає за одним столом з власницею п’ятдесяти душ їхнього селища. Подейкували, що звання вчителя для нього мало, що, поза сумнівом, уплив його буде накинутий і на господарчу систему; принаймні вже, звісно, не від когось іншого залежатиме спорядження підвід, відпуск борошна, сала та ін. Дехто зі значним виглядом давав збагнути, що заледве й сам прикажчик буде тепер нулем. Лишень мірошник Солопій Чубко дерзнув стверджувати, що старшинам з боку його нічого побоюватись[3], що готовий він тримати заклад на нову шапку з сірих решетилівських смушок[4], якщо тямкує вчитель, як зупинити п’ятірку коней і повернути застояне жорно. Та поважна постава, блискуча перемога над дячком, громоподібний бас, який розчулив усіх парафіян, живі були у загальній пам’яті, й вигідна думка про вчителя підтверджувалася. І якщо на честь гостя не було жодного турніру між іменитими мешканцями села, то любі співмешканки їхні не зганьбили себе: обдаровані тим дзвінким і пронизливим язиком, котрий, з незбагненного веління долі, у жінок майже вчетверо швидше повертається, ніж у чоловіків, вони гнучко розгортали його на спростування і захист чеснот учителя.

Тріскотня й різноголосиця, переривані верещанням і лайкою, лунали у мирних закутках села Мандрик[5]. А позаяк вельможні мешканки його мали похвальну звичку допомагати своєму язику руками, то на вулицях раз у раз знаходили кумась, що вчепилися так тісно одна в одну, як підлипало чіпляється за щасливця, як скнара за свою бічну кишеню, коли вулиця йде в глушину і самотній ліхтар відливає згасаюче світло своє на палеві стіни заснулого міста. Більше за все діставалося чоловіченькам, які намагалися розборонити їх: очіпки, череп’я як град летіли їм на голову[6]

, і часто роздратована кумася, охоплена гнівом, замість чужого лупцювала власного потіпаху.

Тим часом педагог наш майже обвик у домі Ганни Іванівни. Він належав до числа тих семінаристів, убоявшихся бездны премудрости[7], котрими ***ська семінарія наділяє не надто заможних панків у Малоросії, карбованців за сто на рік, у якості домашнього вчителя. Утім, Іван Йосипович дійшов навіть до богослов’я[8] й залетів би невідь куди, ймовірно ще далі, якби не пустуни його товариші, які безупинно підсміювалися з вус та колької його бороди. З роками, коли одні виходили зовсім, а на місце їхнє вступали молодші й молодші, — йому, врешті, не давали проходу: то кидали чіпким реп’яхом у бороду й вуса, то привішували ззаду брязкальця, то пудрили йому голову піском чи підсипали в табакерку його чемерки[9], так що Іван Йосипович, знудившись бути безмовним глядачем безупинно змінюваного легковажного покоління й дитячою забавкою, приневолений був кинути семінарію і визначитися на ваканцію[10].