Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали

— Як же це, добродію, ми не чули нічого про те, щоб станиця була під Лохвицею? — Тут встромив він у нього гострий погляд свій, котрий, здавалось, хотів випитати його душу. — Й те сказати! де вже мужику знати про всі військові справи; до нашої глушини ще й чутки не дійшли про це.

Посланник наш похопився, що не слід втрачати обачності в балачках і з простим селянином, і тому, зібравшись трохи з думками, провадив далі:

— Тобто, ось бачиш, земляче, напевне я ще не можу сказати. У самій-тο станиці я не був, а запорозький сотник Шляйко, що зустрівся під Лохвицею, дізнавшись, що я їду в ці місця, дав мені грамотку до миргородського полковника. Летів він як очманілий; з розпитувань його я нічого не зміг дізнатися напевне. Невдовзі перед тим повернувся я з Варшави… Бачиш, він, либонь, мав причини не довіряти мені… тобто… він… ти, думаю, розумієш мене.

— Що ви кажете, добродію! Хіба мужик зрозуміє те, що балакають пани? Їй-богу, ні; де вже нам зрозуміти! У нас і голова не так зроблена, як у панів: чорт знає що таке: більше на капусту схоже, ніж на голову.

«О, та ти штука!» — подумав Лапчинський і поклав собі бути якомога обережнішим у словах.

Він увесь цей час їхав чвалом, зрівнюючи легку ходу свого гордого коня з лінивою виступкою важких волів, поперед яких з флегматичною статечністю йшов селянин, помахуючи батогом і посмоктуючи коротеньку люльку[37]

. Дим від неї обнімав хмарами смагляве обличчя його, котре, освітлюючись інколи спалахуючим вогником, здавалося обличчям якого-небудь упиря, що показувався коли-не-коли з непробудного болотного туману і сіяв іскри чудного вогню. Це спонукало Лапчинського частіше вдивлятися йому в очі, щоб переконатися, чи справді то був його товариш. Та селянин наш сам відганяв усякий щодо нього сумнів, не даючи хвилини замислитися своєму гостю.

— Чи чули ви, добродію, про таке диво? — казав він, не випускаючи з рота своєї люльки, — чи бачиш сосну, ген далеко-далеко чорніє перед нами?

І подорожній, на подив свій, справді побачив сосну. Яким чином зайшла вона сюди, коли в усій майже цій стороні Малоросії, на відстані, мабуть, по сто верст в усі сторони, погляд не віднаходив цієї суворої мешканки півночі? Невільно втуплював він у неї очі свої: вона одна тільки посеред оголеного лісу зберігала, здавалось, життя. Та чи життя це? Це була мумія, котру з подивом відшукують між голими скелетами, одну, не розтрощену тлінням. У ній видно ті самі риси, та сама прекрасна форма людини обнімає її. Та, Боже, в якому вигляді! Непереборне, незбагненне почуття суму й жаху вривається в душу при погляді на жалюгідний обман, котрим суєтне мистецтво силкується вихопити й втримати щось схоже на життя.