Знак Саваофа

- Фу, погань, - сказав, взяв у шухлядi пiстолет стєчкiна, усмiхнувся з дитячим блиском у очах i вийшов через чорний хiд на вулицю. Але несподiвано повернувся, поклав пiстолет на антикварний стiл стилю Людовiка якогось там, довго-довго дивився, граючи усмiшкою благодушного чоловiка, що вирушає на добру справу, але не знає, як її почати, тремтячи вiд бажання. Насправдi вiн вибирав зброю, а зовсiм не вагався у виборi жертви. Iлона так Iлона. Зосима так Зосима. Хто завгодно. Його i мандражувало, i водночас приємно лоскотало нерви. Хто завгодно. Нарештi вiн вирушив у дорогу, вже через парадне. Було волого, вiн пiдняв комiрця i йшов довго пiшки, аж потiм зупинився бiля старої будiвлi, в якiй ранiше мешкали заможнi люди, потiм влаштовувалися борделi, а потiм знову мешкали новi українцi, шоубiзнесовий кагал. Цього разу Миколай пiднявся вже лiфтом. Потеленькав у дверi дзвiночком, вiдкрив Зосима i здивовано пiдняв догори брови: переляк, розширенi зiницi. Миколай пхнув Зосиму в груди. Той упав навзнак на диван, розкинувши ноги. Халат розповзся, i Миколай побачив виголенi, як у жiнки, ноги. Мороз, приємний мороз пройшовся шкiрою, але вiн втримав себе у руках. Витягнув люгер i приставив до лоба Зосими холодний ствол. Зосима пустив цiвку сечi й несподiвано з переляку ухопив його за руки, вивернув пiстолет так, що дуло попало в рот Миколая. Густа сумiш мiзкiв i кровi на стiнi, на килимах, i майже безголовий труп.

Iлона застала Зосиму в їхнiх апартаментах. Вiн не виходив вже кiлька днiв пiдряд. Вiдразу в нiздрi вдарив знайомий трупний запах. Зосима сидiв на пiдлозi з позеленiлим обличчям, втупившись у стелю, i розхитувався китайським болванчиком, не вiдповiдав на запитання, лише белькотiв: «Лямур, Лямур, Лямур». Те, що колись називалося Миколаєм, лежало на килимi, майже в ногах Зосими.

- Не збулася остання мрiя старого iдiота,- тiльки i сказала, додала: - Давай, мотай звiдси. I пошвидше.

- Угу… Угу… Угу… Я… Я… Я здав Лямура. Його, напевне, теж завалили…

- Хрiн там кiнчили. Вибирайся звiдси геть, козел, а не то ляжеш поруч з цим колись симпатичним дядечком.

Перш нiж вирушити в дорогу, вона повернулася додому. Перш за все прийняла ванну. У неї почалися мiсячнi, i кров у водi розкривалася червоними трояндами, що спливали на поверхню рожевими пелюстками. Вперше у життi вона лишилася сам на сам зi своїми проблемами, але навряд чи це її страшило. Вона навiть була потiшена - це її задовольняло, додавало впевненостi. Розводи менструальної кровi нагадували маснi плями на килимi Зосими. Але нi жалостi, нi вiдрази вона не вiдчувала.

- Нове життя, - сказала вона своєму вiдображенню в дзеркалi.

Їй необхiдно встигнути за Лямуром, що зараз неприкаяним псом рискав по мiсту. А ще бiльше її цiкавили грошi та героїн. А решту справ для Лямура вона тримала десь глибоко, навiть не пiдозрюючи про них сама.

Потiм вона зайшла до кав'ярнi з синiми, як небо перед грозою, широкими вiкнами. Спека вже спадала. Пройшов короткий дощ. Iлона дивилась, як фiолетовi стьобаки падають на сухий асфальт, пiднiмаючи куряву на будiвельному майданчику. В кав'ярнi, куди сходяться люди з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета, вiтер вiд кондицiонерiв приємно лоскотав у неї мiж ногами. Iлона допила бурштинового кольору чай i вирушила в дорогу. I голос, що почув загнаний, як тхiр, Андрiй Лямур, належав Iлонi.

IV