Знак Саваофа

Одного мрячного дня Лаврентiй несподiвано покинув буду i подався пiшки через масив дач. Вiн iшов бадьорим кроком, спокiйно рушив дорогою, повернув на сквери i сiв на автобуснiй зупинцi бiля чоловiка, що нерухомим поглядом наркомана дивився на фiолетовий пiсок дощу.

- Чого треба? Вали звiдси. Вiд тебе смердить, як вiд кнура! - прохрипiв Миколай.

- А ти, чоловiче, власник цiєї дороги, лiсiв, озер?…

Нi? Так чому ти мене гониш? Все це належить Боговi, а ти тiльки глист, що, окрiм лайна, нiчого не бачить.

- Нема твого Бога. Нема… є одне життя.

- Бог помер для людини, бо так їй зручнiше. Iлюзiя позбавитися вiдповiдальностi за грiхи, вiдповiдальностi за злочини. I вiдповiдь: заглушити страх перед його нескрушною любов'ю, яка називається мукою. Але це ще не означає, що людина померла для Бога.

- Чому тодi вiн знищує… - прохрипiв Миколай, радше звертаючись у безкiнечнi чорнi поля, анiж до Лаврентiя.

- А тому, що вона продала безцiнний дарунок безсмертя. Бо їй захотiлося засунути свого писка в майстерню Творця.

- Ти базiкаєш про милосердя… Тодi ось скажи менi про убивства… Чому убивства?

- Путi Господнi несповiдимi. Для Бога однаково, чи тобi ходити, чи лежати в землi, бо свiт його безмежний. Вiн все створив, - А хiба це кому вiдомо?

- Правди багато, але найщирiша правда може завтра стати гнилою i брехнею. Iстина одна - у Бога. Тiльки вiн знає перебування, iстинне призначення людини, i життя твоє i моє належить йому.

- Хєрня, небо порожнє, як i наше життя…

Якщо вiн такий милосердний, то чому вiн розпалює вiйни?… Чому вiн дозволив руйнувати храми? Га? - Миколай витяг цигарку, закурив, смачно втягнув дим: - Скажи, якщо ти такий грамотний.

- По-перше, є таїнство. Це Господь. I для чого людям храми, якщо не вiрять у Бога? Тому Господь i покарав. Вiн дав свободу вибору, а ми розпорядилися на свiй копил. Тiльки через помилки людина вчиться жити. Ви самi вiдмовилися вiд Бога.

- Ти остолоп, як можна вiдмовитися вiд порожнього мiсця?

- Скоро ти сам станеш порожнiм мiсцем. Але я молитимуся за тебе…

- Моляться тiльки у психлiкарнях олiгофрени на унiтаз.

- Останнє слово завжди за Богом. Прощай.

Так вони i розiйшлися. В протилежнi кiнцi дороги. Але щось зупинило на пiвдорозi Миколая; вiн стояв i дивився, як вiтер розмiтає мряку асфальтом, а лiхтарi горять, блимають, кидаючи снопи рудого свiтла, висвiтлюючи мжичку, а далi нiч, i бiльше нiчого.

- Послухай мене ще раз. Людина помиляється. Вона, як з двох стулок, складається з вiри й невiр'я. Чим бiльше вона падає в провалля, тим бiльшi можливостi пiзнати вiру. Тiльки в муках. Тим бiльший шанс зiйти на вершину людського благочестя. Iдеальний тiльки Бог. Творець.

Червоний лiхтар освiтив обличчя Лаврентiя, рiдке волосся з жовтими струпами величиною з монету, але його очi видавалися воднораз свiтлими, ясними, вiдчуженими i губилися в тобi. Лiхтар спалахнув i згас.

Зося з бурштинового кольору очима, пухнастими вiями, нiжним овалом обличчя, вишуканими манерами, швидко увiйшов у свiт Iлони. Вiн зачаровано дивився на людей, яких вiн бачив ще змалечку по телевiзiї; вiн захоплювався широкими терасами з бiлими столиками, з вiдкритими вiкнами на озера. Вiн нахвалював своїх нових знайомих, телiпав язиком умiло i тiльки там, де необхiдно. Видавалося, що вiн забув про братву, яка поставила його на «лiчильника». Iлона, в свою чергу, пильно придивлялася до Зосими, якого про себе називала попом. Миколай ходив слiдом, волочився, як останнiй лайдак, вдаючи закоханого. Вiн добре входив у цю роль, навiть сама Iлона повiрила, хоча не треба переоцiнювати жiночий розум. I нарештi одного дня сталося: в лiжку Зосима, перенюхавши кокаїну, випивши надмiру, розбалакався i почав розпитувати про Лямура. Iлону аж пiдкинуло: