Знак Саваофа

Мурзон уперто чекає на горiлку. Андрюха Лямур нервово раз по раз витирає лiктем пiт, пускаючи сонячних зайчикiв новеньким маузером.

— Оно там, бачиш… — говорить тихо Мурзон, потiм крадiйкувато тицяє пальцем i вiдбiгає вбiк, знову ховаючись за розваленi бетоннi плити. Так воно точно було того дня. I вже коли хникаючи, по-баб'ячому здригаючи плечима, Андрiй сидiв на вилизаному тракторами пагорбi, на дамбу пiдкотив зовсiм тихо мерседес, до того вiн стояв трохи повiддалiк, бiля самого початку, де чорнi, як нафта, болота пiдмивають пiднiжжя. Мужики ще не помiтили авто, а бовтали розмовою свiжi подiї, геть забувши про нових людей.

— Ти ба, плаче… Чого йому плакать?

— То у нього совiсть вилазить, — поважно сказав Мурзон.

— Тобi, Мурзон, про совiсть говорить…

— А хто ще скаже?! Га?

— Знайдуться бажаючi без тебе. Сидiв би вже та не трандiв.

Тут несподiвано Лямур затих, навiть напружився. Зробилося тихо. Люди, здавалося, бачили, як тiнь тишi, невидима i болюча, пролягла вiд дамби аж до пагорба, де сидiв нерухомо у червонiй спортивнiй майцi бiльше подiбний на пiдлiтка Андрюха Лямур, пiдставляючи розпашiле обличчя пiд легенький вiтерець, що напливав непомiтно вiд озер, i в цю мить вiн був неповторно красивий, аж зуби зводило вiд тiєї вроди, з якимось потойбiчним, майже iнфернальним сумом загнаного демона.

Вiн ще сидiв, коли авто пiдкотило i зупинилося беззвучно на дамбi. Андрiй повернув голову, намагаючись краєм ока вловити того, хто вилiз iз машини; вiн, видно, вiдчув небезпеку, але вiд кого вона йшла, нiяк не мiг розгледiти. Сонце сховалося за хмари, потiм вирвалося, шмагаючи порваними тiнями по стiнах, втоптанiй жовтiй травi. Зарябiло неправдоподiбно синє озеро перед ним. I вiн витягнув спокiйно, врiвноважено слоїка з кокаїном. Нюхнув, осмiхнувся. Аж тодi розвернувся, поклавши маузер поперед себе, а сам став на колiна, кинувши короткий палаючий погляд синiх очей на дамбу. Льопа весь завмер, зустрiвшись слизькими водянистими безколiрними очима з Лямуром, задихнувся, пiднявся тiлом, мимоволi трiпонувши куценькими пальчиками бiлий, як пластмасовий, комiр накрохмаленої сорочки; дiвиця нап'яла чорнi окуляри, i це, напевне, вивело Андрюху.

— Ану знiми, — протягнув вiн повiльно, так, як говорять на вулицi, коли попереджають, що можеш отримати ножа або кулю в лоба. Дiвицi не треба було повторювати, але вона чомусь продовжувала стояти. Тодi Андрюха нагнувся, враз випростався, скидаючи руку. Льопа упав на задницю, а дiвка прикрила перед руками, нагнулася, як то роблять жiнки, коли їх застукали голими.

— Пух, — сказав Андрiй, тримаючи витягнуту руку з вiдстовбурченим пальцем, дико заливаючись реготом. Аж тодi дiвка зняла окуляри. Очi в неї нагадували фiолетового кольору чорнила.

Щось у нiй було школярське, навiть не гидке, так вирiшив Андрюха. Нiчого не кажучи, подався до джипа, тримаючи в безвiльно обвислiй руцi блискучий маузер.

— Понаїжджало… — тiльки те й почули мужики, знову повертаючись обличчями до дамби, напевне, радiючи, що мерседес пiд'їхав поближче i авто можна розгледiти так, як би їм хотiлося. Потiм вони, як по командi, знову повернулися в бiк джипа, що, викидаючи колесами шматки глею, рвонув з мiсця i скоро зник у порожнiх напiвдобудованих масивах бетонок.

— Це вiн за тiєю сукою мається, — прорiк Мурзон.

— Я б теж маявся… У нього, кажуть, грошви…

— Те-е-е-е… Менi б лiпше, як у тих монахiв. Ситi, довольнi. Самогон, блядi, пити не хочуть — водочку подавай.

Бабiв тягають.

- Їм же не можна…

— Багато чого не можна, а ми, Мурзон, смалимо. I живi нiвроку. Хе!

— Тiльки ти свою Нюрку пiсля того навряд чи жариш… А? — i Мурзон залився ядушним, бiльше подiбним на кашель смiхом. Пiшов дрiбний противний дощ. Новоприбулi сховалися до мерседеса, i скоро мужики побачили тiльки його зад; авто зробило круту петлю, в'їхало в адмiнiстративну частину передмiстя. Мужики сплюнули i поховалися пiд козирьок одноповерхiвки, притулившись спинами до облущеної цегляної стiни.

— Сука, хоч би налив, — шипiв Мурзон, пережовуючи липку слину в сухому ротi.

— То тебе Бог наказав, Мурзон, — кинув не то єхидно, не то зле Наум.

— А ти в нього що, вiриш? Ха, можна подумати. Я от вчора присiк нашого новенького батюшку… Ага, того, що на Декабристiв живе, у тому двоповерховому домi. Там усе крiзь стiни чути, такi тонюсiнькi…

Да, дома такi строїть почали… Що дальше? А дальше дивлюсь, батюшка, правда не в пiдряснику, полохливо так озирається, а з ним хлопчик якийсь… Нi, парень, але за хлопчика i дiвчинку можна прийняти враз… Пiд очима темнi кола, а погляд заполошний, далекий. Обидва наче переляканi. Ну, я i шмигнув за ними… Так вони там таке витворяли, що я вухам своїм не вiрив…

— Що, пiдараси? Тоже менi, новина. Сходи в монастир.

Там тебе, Мурзон, так в жопу оддрючать, що додому не доберешся, — спокiйним дiловитим тоном затягнув Наум. — А от на Лаврушу ти дарма навiв. Нема зла в тому чоловiковi… Вiн би той, як його, майже наш…

— Е-е-е, один хрiн. Цей би чорт знайшов би… А так шанс горло промочить.

— Дякуй, що тебе самого не замочили, — забасили, прокотили реготом мужики.