Знак Саваофа

Вiн проблювався, косячи оком на водiя, що виконував водночас i функцiю охоронця, i зараз стояв з тупою харею, закинувши полу малинового пiджака, поклавши руку на кобуру пiстолета. Борис випорожнив шлунок, набрав у жменi снiгу i протер обличчя. Водiй тупо стримiв на мiсцi, поглядаючи на його розплилу фiзiономiю, щось подiбне до роздратування летiло в його смолянистих очах.

— Поїхали…

Але пiдвалив ескорт i до десятка одягнених людей висипало на дамбу.

— Красота!!!

— Женева!

— Д-а-а-а!

Натовп почав гикати, пiдстрибувати, хтось побiг у червоний верболiз справляти нужду, а хтось щось iнше; i це розвеселило Бориса.

— Поїхали. Ми вже вдома, — i вiд цього останнього слова Борисовi замлоїло. I вiн зовсiм ясно, вiддаючи належне тверезому розуму, своїй iнтуїцiї, зовсiм так, як вiн прокручував надто складнi оборудки, подумав про Iлону.

— Нехай тiльки приїдемо… Нехай. Ха-ха… Ну й давно я… Ха-ха-ха, — i натовп, повзаючи дамбою, заревiв своє ха-ха-ха; спочатку смiх булькотiв не щиро, а потiм велетенським, невидимим маховиком набирав оберти, колишучи тишу, сам простiр над головами, над снiгом, над степом. I тут з'явився Лаврентiй. Вiн iшов, здавалося, їм назустрiч, а вiтер колошматив його рубище.

— Хо-хо-хо, — крикнув хтось. — До нас мандрує пророк Iлiя! А де ти свого Христа загубив?… Борька, що тут у тебе за зоопарк!? Блiн, що тут у тебе твориться. Єрусалим, шолi?!

Жiнки, фарбованi, розплилi, з осклiлими похiтливими зiницями, якi тремтiли, мов краплi сечi, готовi зiрнути, впасти на землю, засмiялися, вiдкидаючись назад, а чоловiки пiдтримували їх, пiдставляли руки пiд сутулi спини; молодшi реготали на всю горлянку, передаючи по шерензi цигарки, вiдкоркованi пляшки з шампанським; зманiженi долоньки потайки стискали одвислi цицьки, шурхали пiд спiдницi. Яскраво i бiло горiло сонце над лагуною i чорно лежав верболiз. Борису захотiлося пошвидше звiдси поїхати, але щось народилося вглибинi, там, куди тiльки-но пiрнуло його серце, i говорило в колихкiй драглистiй темрявi, що вже пiзно, що треба обов'язково лишитися.

— Ти що, оглух?!

Пiсля цього окрику тиша залила Борисовi вуха; вiн вiдчув, як волосся ворушиться у нього на головi, а тому мимоволi, зовсiм механiчно, пiдняв руку, провiв широкою долонею по йоршику рудого волосся, похитнувся, облизнувши тоненьким гострим кiнчиком язика губи, продовжував стояти. Троє довготелесих в чорних костюмах хлопцiв оточили Лаврентiя.

— Ану скажи, що Бога немає, i ми тебе вiдпустимо!

Лаврентiй подивися поверх голiв, махнув рукою, наче вiдганяючи обридливих мух, вiдказав рiвним i спокiйним голосом:

— Бог iснує в кожнiй животинi, навiть у твоєму смердючому видиховi! — трiйця, видно, не чекала, що отримає таку вiдповiдь; вони навiть не здогадувалися, не думали, звiдки взялися цi слова.

— Ти шо-о-о, не поняв?…

— А менi нiчого розумiти. Дай менi дорогу, а на дурнi балачки у мене немає часу.

Трiйця зареготала, застрибала навколо Лаврентiя, пухкаючи з розкритих ротiв паром.

— Тодi доведи, що вiн є… Ти його бачив?…

— Розплющ очi, тодi багато чого побачиш!

— Так вiн хамить, сука, — пискнула одна дiвиця, найвродливiша з гурту жiнок, швидше, якась знайома, яка почувала себе в цiй компанiї зовсiм непривiтно, незатишно, а зараз компенсувала холодне вiдчуження криком.

— Тодi читай молитву, — заверещав, плутаючи з реготом крик, хлопець.

— Я й так їх читаю…

— Може, i за мене молишся, сучара?!

— Значить, i за тебе, сучий сину, — майже в тон йому вiдповiв Лаврентiй. Хлопець, що займався в Iлониного батька бухгалтерiєю, з витягнутим покривленим обличчям якусь хвилину дивився на обiдранця, а потiм заверещав: