Знак Саваофа

Iлона не виносила запахiв, будь-яких; тому зараз у затiнках кольору сiрої пилюки потягнула носом, широко роздимаючи розкрилля, занюшила щось iнорiдне в затишку свого модернового помешкання, з висячими над самою пiдлогою червоними люстрами, з невеличкими емальованими тумбами, з картинами, що їх привезла з Францiї. Але цей великий дiм, майже не заставлений меблями, з широкими вiкнами, з кiлькома переходами в iншi помешкання, де зiбралася майже вся рiдня, прислуга, навiть робочi кабiнети батька, тестя, з трьома кухнями, двома барами, маленьким кiнотеатром, — все це колись давно, ще за часiв депресiї, коли Iлона запихалася шоколадом та транквiлiзаторами, вона вигадала у своїй головi, сидячi на дачi, серед синiх снiгiв, низького неба, зовсiм без найменшого натяку на мрiї, бодай мiзернiшi. I вiдтодi, як почав зводитися цей дiм, вона брала в усьому участь: пiдписувала папери, вникала у проекти, сама звiльняла i приймала робiтникiв. Це її наповнювало бiльшим празником, нiж нинiшнi подорожi столичного населення до супермаркету. За час будiвництва вона порвала будь-якi знайомства, повернулася в Соснiвку, закинувши свою напiвбогемну квартиру в центрi мiста, навiть не розумiючи того, що поховала там велетенську кiлькiсть друзiв, рокiв; одним iнстинктивним порухом вона поховала минуле, не думаючи про майбутнє. За час будiвництва, вiрнiше сказати, перебудови, — ламалися стiни вiдразу в кiлькох квартирах, вона змiнилася фiзично: ледь помiтнi чорнi кола пiд очима, рвучка хода змiнилася манiрною ходою моделi; вона начисто забула свої лесбiйськi пристрастi, вiдкинула чоловiкiв як акт задоволення, а сприймала як грубу робочу силу, непомiрне тiшачись вiд самої думки, що зараз їй, саме їй повнiстю пiдкоряється це похiтливе стадо iдiотiв. Iлона так змiнилася, одягнувшись у сiрий, гарного крою шерстяний костюм, що навiть Борис, зараз брезклий, з водянистим поглядом, великим черевом, на дебелих, мiцних, ще спортивних ногах, з вiдвислим задом колишнього спокусника, призупинявся i довго, як для нього, дивився у кушпелиннi, нанизаному на сонячне промiння, на неї: як вона легко пурхає мiж риштувань, смiється, вiддає накази, пiдписує папери, розраховується, прискiпливо циганячись за кожну копiйку.

— У цiєї баби таки дiйсно пацанячий розум, — сказав вiн, прикриваючи свої водянистi бульки сiро-рожевими повiками; батько лише вiд задоволення потер долонi, пiдiйшов рвучко до доньки, обiйняв за плечi i щось дуже швидко заговорив. Борис дивився на цю пару, напевне, невiльно порiвнюючи обох, але нiчого спiльного не знаходив; часто вiн навiть впадав у задуму, коли бачив її у шотландському картатому костюмi, з беретом на стриженiй по-хлоп'ячому головi: вона сидить на стiльцi, закинувши ногу на ногу, поклавши поперед себе креслення, але погляд її завмирав не на тих кресленнях, не на дужих спинах мужикiв, що ламали перегородки, а ковзав десь пiд стелею; вiн також помiчав, як змiнився її погляд, зробився глибоким, печальним, як у жiнок з давнiх картин, що йому таки доводилося бачити ще за старих часiв у всiляких закордонних вiдрядженнях: пару гудзикiв розстебнуто, видно красиву лiнiю грудей; вишневi, ледь пiдфарбованi губи, рот трохи завеликий, соковитий, з перлами зубiв. У такi години вона сама себе вiдчувала надмiру захопленою, але щодо щастя, запитай її про таке, вона б тiльки щиро звела догори чорнi брови. Головне, зараз вона вiдчувала свою жiночу силу. Її тiшило, що Борис кожного разу пiсля вiдвiдин будiвництва кидався до своєї спортивної машини кольору черi i мчав у мiсто, щоб заглушити дику тугу, що рвала його на шматки. Нора для нього не була чимось особливим, що вирiзняло її з тисяч самок, якi готовi розставляти ноги вiд одного поруху його голови, пальця чи необережно сказаного слова. Вiн напивався, бурмочучи про себе: «Така б могла зробити щасливим кого хош…» Вiн вертiв головою, як здивований бугай, котрого хвицає корова, не пускаючи до злучки. Впившись, вiн говорив собi, що старiє, кидав авто на стоянцi i йшов кiлька кварталiв пiшки. Переднiчнi шовковистi тiнi беззвучно виповзали з-пiд його нiг, трiщало гiлля, шурхотiло листя. I в такi хвилини з ясним чоловiчим розсудом вiн говорив, що йому таки в життi здорово поталанило, що зустрiв таку жiнку, був у неї першим мужчиною i таке iнше. В один з таких походiв його здорово вiддубасила шпана, пограбувала. I став думати, що ця жiнка приносить гейби не лише радiсть, але i лихо. Так реальнiсть поволi, накочуючи новi подiї, стала повертатися до нього.

Будiвництво доходило кiнця: смiття, бетонну крихту, пилюгу прибрали.