Знак Саваофа

Те, що говорили про примирення Андрюхи Лямура з сiмейством Iлони, було радше напiвправдою. Якщо така iснувала в їхньому свiтi напiвпоглядiв, напiввидихiв, напiвжиття. Це вiдбулося якраз на хрестини. Iлона не їздила до церкви принципово, а до четвертої години вечора пробула з Євою в лiжку, за розмовами. Поки Вучєтiч милив, голив їхнi пахви, лобки, висмикував волоссячко, видавлював прищi. Iлона добре вiдчувала свiй настрiй. Тривога, як надокучлива мелодiя, не полишала її. Вона подiлилася з Вучєтiчем своїми думками, але той лише вiдмовився, сказавши, що то вiд кохання. Ближче до четвертої години, у ваннiй, тiльки-но взявши до рук слоїк з кокаїном, вона зовсiм ясно у дзеркалi побачила скривавлену голову. Тисячi голосiв, звукiв розламали її мозок, тож вона поспiшила вжити кокаїн i, радiсна, повернулася в обiйми Єви. Вона запитувала себе: як це пов'язано з нею? Логiка, майже чоловiча, вiдмовляла їй. I вона злостилася. Спочатку на себе. Далi на Вучєтiча, запустила у нього фужером з червоним вином; фужер не розбився, а продовжував вертiтися, глухо хапаючи повiтря, Iлона грацiйно вiдштовхнула його ногою, якось полегшено видихнула, коли склянка розлетiлася на дрiбнi скалки. На Євi вона зупинилася, так зупиняються на людинi, що вже обридла, але її немає сили прогнати; вона пригорнула її i заплакала. Внизу гарували так, що навiть звуконепроникнi стiни, iзоляцiя не могли приховати святкового настрою, окрикiв на служок. Iлона роздратовано ходила кiмнатою, бубонiла про скривавлену голову, i невидима погроза, зовсiм не страх, срiбною струною натягувалася кiмнатою. Вона ходила, але не так, як iстерично збудженi люди, зовсiм iнакше, i всi це розумiли, окрiм Єви. На пiвгодини, можливо, бiльше, Iлона вийшла; повернулася, пiдтиснувши губи, з синiми колами, що бiльше нагадували тiнi, пiд очима, i сiла в крiсло, мiцно схрестивши ноги в колiнах, як завжди, по-звичному затискаючи мiж ними руку. Тiльки того i вимовила, трохи рiзко, навiть втомлено: «Все? Буде голова…» Принаймнi так через багато рокiв описував подiї Вучєтiч. Завiтав, вiрнiше, то вскакував, то вилiтав у дверi Душечка Гоша. Вiн щось швидко шепотiв на вухо,

але нiхто нiчого не розбирав, окрiм монотонного до холодностi: «бу-буб-бу». Гвалт внизу наростав — наближалася четверта година. Душечка Гоша пiряв домом, як заводна лялька, як химерна мавпа з фiльмiв жахiв.

Вiн проявляв таку прудкiсть, що всi диву давалися, звiдки у такого маленького зi зморшкуватим личком i злими очиськами чоловiчка взялося тiєї сили, — вiн помре рiвно через три роки в Нью-Йорку вiд передозування героїном. А зараз троє, за винятком Єви, холодної та розсудливої на перший погляд, не знати чому, парилися в мовчанцi. Iлона то пiднiмала, то опускала механiчнi жалюзi. Небом котили, вал за валом, чорнi снiговi хмари. Погода обiцяла залишок дня бути паскудною. Iлона нарештi замовкла, лише її впалi щоки пульсували вiд ледь чутного, ледь вловимого дихання. Нарештi щось затрiщало, заворохобилося, i вся четвiрка наче по командi пiднялася i спустилася хутко до холу.