Знак Саваофа

Але вiн i сам дивувався, звiдки беруться слова, бо навiть до останнього моменту не думав, що почне тягнути за Лаврентiя. I вiн продовжував, вже трохи випинаючи груди: — А значить, повторюю, я йому зобов'язаний. З багатьох причин менi б не хотiлося починати гнилих, не чоловiчих, не мужських розбiрок. Бо надто поважаю цю сiм'ю, котрiй багато чим зобов'язаний, щоб скоїти щось нехороше, i навiть по такiй причинi, як сьогоднiшнє свято. Тому прошу, нехай той, хто це зробив, просто вiдшкодує енну суму на лiки. I на тому пов'яжемо.

Борис стояв, пробиваючись потом, хоча того страху, тiєї безпорадностi, як по приїздi, в ньому не було. Вiн перехопив безжальний погляд Iлони, що свiтив на нього з-пiд колони, переконуючись, що вона справдi до цього не причетна. Облизуючи губи, машинально обтираючи чоло, вiн спробував загладити неприємну тему i взяв за лiкоть Лямура. Андрiй вивiльнив руку, глянувши небесними своїми очима на гостей.

— Андрiю, потiм все вирiшимо…

Проте молодий чиновник, той, що i розпочав бузу на дамбi, вилiз наперед, схаркнув демонстративно пiд ноги Лямуру, закричав, викочуючи i вивищуючи голос до єхидного тону:

— Слухай, бик, це я його мєтєлiл. Зрозумiв? Зараз вали звiдси, поки не одiрвали тобi вуха…

Далi Лямур узяв клерка за вуха, пiдняв рiзко, що аж хруснуло, пiднiс до самого обличчя i зашипiв:

— Завтра ти принесеш свої вуха разом з тисячею баксiв у католицьку мiсiю. Зрозумiв?…

Але чиновник нiчого не зрозумiв, принаймнi вiн засукав ногами, завовтузився, i Андрюха поставив його на ноги. Буцнув головою.

Нiс з'їхав кудись влiво, потiм повис, мов чужорiдний, на шкiрцi.

I тiльки тодi клерк закричав, завив голосно, як побитий пес, завалившись на чотири костi. Публiка загула, але, слiдкуючи уважно за Борисом, вловила якийсь сигнал, тихо, двома строями рушила до банкетного залу, лишаючи Лямура, його товаришiв i знiвеченого клерка наодинцi.

До Лямура нiхто не вийшов; напевне, Андрюха Лямур чекав саме на це, але Iлона, яка зiйшла схiдцями i сiла поруч з ним, оповита забутими запахами, поклала на його гостре колiно свою легку, як пташина лапка, руку, примирливо звернулася:

— Ну що ти хотiв цим сказати? Чого ти добився?

Андрiй шалено закрутив головою, як у дитинствi, як тодi, як завжди.

— Вони не лишилися. Вони пiшли. Вони не лишилися…

Вони пiшли, — вiн наче зiзнавався сам собi: вони не визнали мене, вони покинули мене вчергове.

— Ходiм. Ще можна все змiнити, — Iлона поцiлувала його в щоку. — Я так довго тебе не бачила.

Її невеликi, вiдтiненi червоним, красивi груди важко здiймалися, тремтiли; вона дихала збуджено, але голос, навiть для неї самої, звучав далеко.

— Iл… Iл… Iл… Ну чому воно все так…

— Не роби дурниць. Ти знову наламав дров. Для чого тобi був потрiбен цей ублюдок, що живе побiля озера?

— Напевне, нi для чого… Сам не знаю, — тихо сказав Лямур, розумiючи, що слова зараз нiчого не важать. — Але я їх ненавиджу…

— То треба вибирати щось iнше, нiж той вошивий мужик.

— Вiн менi врятував життя. I це не дає менi спокою. Здається, я б його сам пришив, так воно менi не дає спокою.

— Тьху, — зовсiм по-простому вiдповiла Iлона, вона пiдтягнула сукню, оголивши ноги.

— Ти гарна, Iл. У мене нiколи не було жiнок, гарнiших i розумнiших за тебе… Нi, щось iнше. Тут не пiдiбрати слова. Це як спиш з рiдною сестрою, але трохи iнше. Воно страшне, потворне, прекрасне водночас.

— Перестань… То все минуле, — очi у напiвпiтьмi волого загорiлися.

— Навряд… Я дуже скучаю за тобою… Дуже… — вiн ткнувся стриженою головою у груди, i вона провела по нiй своїми довгими пальцями.

— Тобi треба вибирати, куди йти, Андрiю. Не iнакше, Борис може зробити висновки, якщо, — вона осiклася. — Iди… Iди…

— Ти хочеш мене?

— Так, — чiтко i ясно сказала вона. — Але не дам тобi, Андрюша. Ти зробив свiй вибiр…

— Я його давно зробив…

Махмуд, що сидiв у далекому кутку на крiслi й попивав шампанське, сказав:

— Нам треба мотати, бос. Бо будуть кранти… Канєц…

— Зараз, — тихо сказав Лямур, поцiлував рвучко Iлону i пiшов, полишивши її сидiти на схiдцях у глибоких брунатних тiнях, з пiднятим догори печальним, по-справжньому печальним обличчям.

Так, потiм гостi помчали, погойдуючись у м'яких сидiннях авто, повз площу, рiвними рядами домiв, з прапорами на флагштоках, а велика мельхiорова хмара тонким витягнутим язиком пролягала над передмiстям, й Iлона з дитячим захопленням слiдкувала, як все складається, наче хтось дослухається до її дiй, до її бажань.