Зоряний Корсар

— Справа не в цьому, — зітхнув Горениця. — Сліпого не переконаєш в існуванні веселки. Ми вже з вами пішли назустріч чудесному, отже, для нас це не віра, а реальність. Я думав про ваші фантасмагорії.

— І що? — пошепки запитав Григір.

— Я згадав, — дивно поглянувши на Бову, сказав Горениця.

— Що ви згадали?

— Багато. Проте досить, — махнув рукою вчений. — А то ми стомили гостя. Успішно повернетесь з експерименту, тоді все відкриється. А тепер — ближче до діла. Василю Івановичу!

— Слухаю вас, — поштиво наблизився Василій, зачаровано дивлячись на вченого.

— Згадайте все, що знаєте, — сказав Горениця. — Де жили жінки-черниці? Де келії тих двох, про яких ви писали? Де вони гуляли? Це дуже важливо. З найбільшою точністю старайтеся згадати.

Вони втрьох йшли поміж квітами ботанічного саду, спускалися в підземелля колишнього монастиря, заходили в непривітні пустельні келії, роздивлялися купи зотлілих книг, а Григір думав про своє, недоступне, наболіле. Зустріти її, побачити, торкнутися живої руки — і не треба нічого. Теорії, польоти, космічні звершення — все це ніщо, коли зникає, не б’ється поруч серце, без якого ціла безмежність стає нескінченною пустелею…

У чорному небі блакитний серп Землі. Урочиста тиша залягла над холодними скелями Місяця. Уважно дивляться звідусюди гострі зіниці зірок. Тут нічим дихати, не можна жити.

Хто сказав?

Ось у невеликому кратері під прозорим склепінням пульсує життя. Розквітають пишні троянди, дозрівають у променях кварцового сонця кавуни, виноград. Метушаться люди.

У великому сферичному приміщенні десятиметровий глобус — модель Землі. На ньому всі — навіть найменші — поселення, річки, найголовніші споруди. Куля спалахує розмаїтими вогниками, по ній пробігають потоки фосфоричних іскор, зливаються в ланцюжки.

Біля глобуса Горениця, Сінг і кілька молодих помічників. Вони зосереджені, серйозні.

— Попередні експерименти триватимуть кілька секунд, — сказав Горениця.

— Чому? — запитав Сінг, дивуючись. — Така відповідальність…

— Енерґія, — лаконічно пояснив Горениця. — Мільярди ерґів… На жаль, ми ще не вміємо економно пробивати стіну часу. Щось схоже на перші ракети. Тисячі тонн пального, щоб піднятися на кілька тисяч кілометрів. Може, те буде й з трансформатором часу. Спочатку — лавина енерґії, а пізніше — легка прогулянка.

— Скажіть, чому ви побудували хронотрансформатор на Місяці?

— Для безпеки, — відповів Горениця. — Ми не знаємо індукційного впливу такого пристрою. Треба берегти людей. Земля під нами як на долоні. Ми фокусуємо потрібне місце, концентруємо на ньому трансформуючий пучок хроноенерґії. Жаль, що не можна використати кіберіндикатора для регулювання. Людина незамінна. Чи впораєтесь?

— Не сумніваюсь, — гордовито сказав Сінг, трохи зверхньо глянувши на Гореницю. — Хіба ви ще не переконалися?

— Цілком. І все ж таки… тривога. Там люди. Безодня між епохами. Проте геть сумніви. Ще двічі повторимо мікро-експерименти, потім підготуємося до вирішального. Можете відпочити, колего. За дві години я на вас чекаю.

— Гаразд, — поклонився Сінг. — Чи можу я прогулятися поза сферою містечка? Зосередитися, помилуватися неповторним краєвидом?

— Будь ласка! Тільки обережно. В разі чого — викликайте допомогу.

— Що може статися серед цієї пустелі? — Знизав плечима Сінг.

Незабаром він уже виходив зі шлюзу, одягнутий у сріблястий місячний скафандр. Поволі, аж надто поволі попрямував він до гірської гряди, заховався за скелями. Ніхто не звертав на нього уваги. Члени хроногрупи доктора Горениці часто виходили після наукової роботи гуляти під склепінням зоряного неба.

Сінг ішов тепер швидко, керуючись тільки йому відомими знаками. Незабаром він заглибився в широку ущелину, відшукав отвір печери. Ступивши кілька кроків, увімкнув ліхтар. У променях заблищала поверхня літального диска, знизу з’явився вхід. Сінг хутко пірнув туди. Минувши шлюз, опинився в центральній каюті вже без скафандра. Зникла земна подоба, загорілися полум’яні чорні очі, замерехтіло темно-багряне волосся. Ягу, повернувшись від пульта, радо простягнув йому руки.

— Арімане! Вітаю тебе!

— Я щасливий бачити тебе, — кивнув Аріман — Сінг. — Зустріч наша ненадовго. Я незабаром йду, проте, для останнього експерименту.

— Як? Ти гадаєш…

— Так, — підхопив Аріман і ласкаво поклав руку на плече Ягу. — Щиро скажу: мені набридла ця планета, їхні боріння. Тепер все наближається до кінця. Як казали їхні латиняни, фініта ля комедіа! Завіса опускається. Замкнемо головних Космократорів у пастку часу. Вони звідти не виберуться. Горикорінь поки що залишається в цій фазі. Його доведеться знищити. Минуть віки, доки знову вступить у дію магніт їхньої єдності. Ми старанно переплутаємо ниті причинності. Ха-ха! Система Ари зможе заспокоїтися, і ми подумаємо, як вивести її на новий шлях…

— Чого ж ти хочеш від мене? — запитав Ягу, з острахом поглядаючи на нещадне обличчя Координатора.

— Приготуєш магнетон. Як тільки побачиш вибух, лети до мене. Одразу туди, в дев’ятнадцяте сторіччя. Нам треба розгадати таємницю келиха. Ця таємниця першорядна для нас. Чи ясно тобі це, мій любий Ягу?