Зоряний Корсар

Хто ти, Любове? Що ти, Любове?Спалах чуття? Чи дарунок таланту?Тіла жага чи божественне слово?Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

Що ти, Любове? Падіння в безодню?Чи ейфоричний хвилюючий трунок?Хижої пристрасті паща голоднаЧи розцяцьковані квітами труни?

Котиться вир, і нема йому впину,В ньому зливаються атоми, люди —Драми, гротески, комедії, кпини:Є, і було, і триває, і буде!

Грізна любов, найніжніше кохання,Шепіт несміливий, слово шалене —Все поспіша на олтар сподівання —В пащу неситу, в пащу вогненну.

Де розуміння? Де ти, критерій?Логіка мовчки навколішки стала.Істини мати. Вершина містерій.Ясна і темна. Мінлива і стала.

Гинуть світи. І спалахують зоріВ нових галактик вселенському громі,Кроноси юні в інших просторахІнші будують Любові хороми.

Хай у безмежжя пливуть одиноко

Скелі, мов свідки космічної драми.Єви в едемах ідуть ясноокіІ обнімають коханих Адамів.

Будуть і яблука, будуть і змії,Будуть єгови, будуть падіння,Каїна заздрість, Авеля мріїЧорні і світлі пустять пагіння.

Крізь революції, царства, поемиПідуть потомки Адама до неба,Щоб написати нові проемиІ в епілозі розгадувать ребус —

Ребус кохання… Що ж ти, Любове?

Іскра прадавнього змія Аканти?Темна мара чи божественне слово?Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

— Дивно, — сказав Григір.

— Що?

— Ви несхожі па сучасних дівчат.

— Чому?

— Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…

— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.

— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.

— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.

— Що неправда?

— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…

— Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.

— Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…

— Для принца? — розгубився Григір.

— Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…

— А Ромео і Джульєтта?

— Що ж з ними сталося? — запитала Галя. — Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.

— Це правда… Я не думав так…

— От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині — безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом — жар…

— Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…

— Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?

— Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…

— Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?

— По-моєму, це завжди було і є.

— Що?

— Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вроджена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?

— Майже, — засміялася Галя. — Але ви правду кажете. Я відчуваю таємничий зв’язок між усім-усім на світі. Навіть між людиною і каменем, зіркою, деревом. Інколи мені любіше розмовляти з березою або з бродячим котом, аніж з людиною. А особливо люблю зоряну ніч, коли нікого нема, тиша і над головою казковий Чумацький Шлях. Нечувана краса!

— Це й справді поетично. Ви могли б написати…

— Вже написала, — відповіла дівчина. — Я пишу. Коли є вільна хвилина…