zvijani-vitrom-1

Якби не безперечно мужня постава капітана Батлера, то його здатність запам’ятовувати найменші деталі жіночих суконь, капелюшків і зачісок засудили б як гідну жалю жіночність. Дами завжди почували себе якось незручно, коли засипали його розпитами про останню моду, але ж і вибору вони не мали. Як моряки, викинуті аварією на безлюдний острів, стають відірваними від світу, так і жінки були відірвані від світу моди, адже публікацій на цю тему до них майже не доходило. Якби їм сказали, що французькі дами тепер голять начисто голову й носять хутряні шапки, вони б і цьому повірили, тож Ретова пам’ять на всілякі тонкощі жіночого туалету правила для них за чудовий замінник “Журналу мод”. Рет пам’ятав безліч деталей, дорогих жіночому серцеві, і, повернувшись черговий раз із-за кордону, він опинявся в гурті дам, яким пояснював, що ось капелюшки цього року поменшали розміром і носять їх на самій маківці, оздоблюючи пір’ям, а не квітами, і що французька імператриця у вечірньому туалеті вже не вдається до шиньйону, а викладає волосся у високу зачіску, яка залишає відкритими вуха, і що декольте у бальних сукнях знову стали разюче глибокі.

*

Протягом кількох місяців капітан Батлер залишався найпопулярнішою і найромантичнішою постаттю в Атланті, незважаючи на свою давнішу недобру славу, незважаючи на туманні поголоски про те, що він не лише доставляє товари крізь блокаду, а й причетний до спекуляції харчами. Недоброзичливці Батлера запевняли, що після кожного його наїзду до Атланти ціни підстрибують на п’ять доларів. Але попри всі ці плітки він зберіг би популярність, якби волів цього. Виглядало, одначе, так, ніби він, домігшись визнання у колі статечних громадян та патріотів, завоювавши їхню повагу й навіть симпатію, нехай і насторожену, з незрозумілого почуття суперечності почав усіляко наструнчувати їх проти себе, даючи на здогад, що досі він просто прикидався і що йому ця гра вже надокучила.

Здавалося, Південь і геть усе на Півдні, а надто Конфедерація, викликають у нього суцільну зневагу, якої він і не намагається приховувати. Саме висловлювання Батлера про Конфедерацію і спричинили те, що його вислуховували спершу розгублено, тоді холодно, а далі вже ледь стримуючись від люті. Ще не скінчився 1862 рік, як чоловіки віталися з ним уже вкрай формально, а жінки при його появі на товариському зібранні силкувались тримати дочок ближче до себе.

Йому неначебто давало втіху не тільки зачіпати почуття щирих і запальних прибічників Конфедерації, а й виставляти самого себе в якнайгіршому світлі. Коли хтось із найкращими намірами хвалив його за відвагу, з якою він здійснює свої прориви крізь блокаду, він спокійнісінько відказував, що в небезпеці йому страшно так само, як і хоробрим воїнам-південцям на фронті. Така відповідь не могла не дратувати публіку, бо ж кожен знав, що боягузів у війську Конфедерації нема й не може бути. Солдатів він завжди називав не інакше, як “наші хоробрі хлопці” або “наші герої в сірому”, але робив це таким тоном, що слова звучали просто образливо. Коли котрісь меткіші з молодих дам кокетливо дякували йому, як одному з героїв, які борються заради них, він з уклоном запевняв їх, що насправді зовсім не так, що він те саме робив би й для жінок-північанок, якби мав на цьому не менший зиск.

Зі Скарлет він розмовляв таким тоном ще від першої їхньої зустрічі в Атланті на доброчинному базарі, але тепер ці іронічні нотки звучади в його мові, хоч би з ким він стикався. Коли його хвалили за послуги Конфедерації, він незмінно відповідав, що прориватися крізь блокаду - це для нього суто ділова операція, не більше. Коли б можна було так само заробляти на урядових контрактах, додавав він, косячи поглядом на тих, хто діставав такі контракти, тоді він, безперечно, облишив би двій небезпечний промисел і став би постачати Конфедерації залежану тканину, цукор упереміш із піском, протухле борошно й прогнилу шкіру.

Здебільшого його слова нічим було крити, і це найдужче дратувало. Невеликі скандали, пов’язані з урядовими контрактами, і справді вже набули деякого розголосу. Солдати в листах з фронту раз у раз нарікали на взуття, що розповзається за тиждень, на порох, що не хоче займатися, на упряж, яка рветься, тільки-но її міцніше шарпнеш, на гниле м’ясо й червиве борошно. Атлантці переконували себе, що такі безчесні постачальники походять з Алабами, Вірджинії або Теннессі, тільки не з Джорджії. Адже в їхньому штаті урядові контракти мали люди з найкращих родин. Хіба ж вони не перші жертвують на шпитальні фонди чи на допомогу дітям-сиротам? Чи ж вони не співають найревніше “Діксі”, не вимагають наполегливіш за всіх, принаймні з трибун, крові янкі? Хвиля обурення проти цих живодерів, що наживалися на урядових контрактах, тоді ще не піднялася, і Батлерові слова більше сприймали як свідчення його невихованості.