zvijani-vitrom-1

Рвучким рухом він сів поряд з нею, і м’язи його дужого тіла заграли під ладно скроєним костюмом, а Скарлет знову, як бувало вже не раз, гостро відчула неабияку фізичну снагу Рета. Немов зачарована, вдивлялася вона в обриси його кремезних плечей, і якесь невиразне збентеження, навіть острах охоплювали її. Тіло Ретове здавалося таким самим дужим і нещадним, як і меткий його розум. При тім ця сила була якась легка й граційна, мов у пантери, що лінькувато вигрівається на сонці, але кожну мить готова скочити на свою жертву.

- Ну ж і мала ошуканка з вас! -мовив він, прицмокуючи на коня.- Протанцювали всю ніч з солдатами, дарували їм троянди й стрічки, присягалися у відданості нашій благородній Справі, а як постала потреба перев’язати кілька ран та зловити пару вошей,- шаснули в кущі.

- А ви не могли б перевести мову на щось інше і їхати трохи швидше? Бо тут так і дивись, що дідок Меррівезер вигляне зі своєї крамнички, побачить мене й доповість цій старій… Я хочу сказати - місіс Меррівезер!

Рет легко шмагонув батогом кобилу, і вона жваво потрю- хикала до П’яти Променів і далі через залізничні колії, що ділили місто навпіл. Саме прибув поїзд з пораненими; і люди з ношами квапливо сновигали туди-сюди під спекот - ним сонцем, переносячи потерпілих до санітарних фургонів та критих інтендантських підвід. Дивлячись на них, Скар- лет не відчувала ніяких докорів сумління, а тільки величезну полегкість, що їй пощастило втекти.

- Мені до чортиків обрид цей шпиталь,- заявила вона, обсмикуючи широку спідницю й тугіше зав’язуючи під шиєю стрічки капелюшка.- 3 кожним днем більше й більше поранених. Це все через генерала Джонстона. Якби він стояв собі під Долтоном, то янкі…

- А він і стояв, нерозумне ви дитятко. Тільки якби він і далі там стояв, Шерман обійшов би його з флангів і розчавив, як у лещатах. І тоді було б втрачено залізницю, за яку, власне, і точиться боротьба.

- А, що там! - сказала Скарлет, яка на військовій стратегії і близько не розумілася.- Однаково він винен. Йому слід було б щось придумати, і, по-моєму, його треба зняти. Чом він не зупиниться й не дасть відсічі, а тільки відступає?

- Ви така сама, як і всі оті крикуни: “Геть Джонстона!”, які винуватять його за те, що не здійснив неможливого. Під Долтоном він був Христос Спаситель, а під Кеннесоу вже став Іудою Відступником,- і все це за якихось півтора місяця. А дайте йому відігнати янкі хоч на двадцять миль, він знову стане нашим Спасителем. Моє дитятко, Шерман має вдвічі більше солдатів, ніж Джонстон, і може дозволити собі втрачати двох чоловік на одного нашого славного хлопця. А Джонстон не може ані душі втратити. Йому кров з носа потрібні підкріплення, але що він дістає? “Браунових пестунів”. Дуже велика з них допомога!

- А міліцію і справді пошлють на фронт? І внутрішню гвардію? Я не чула. Звідки ви знаєте?

- Такі чутки ходять. Вони поширились, коли сьогодні вранці прибув поїзд з Мілледжвілла. Міліцію і внутрішніх гвардійців мають послати на підмогу генералові Джонстону. “Браунові пестуни”, гадаю, скуштують нарешті пороху, і для багатьох з них це буде чимала несподіванка. Вони ж і на думці не мали, що коли-небудь опиняться під кулями. Губернатор трохи не клявся їм, що до цього ніколи не дійде. Ото пошиються в дурні! їм здавалося, що вони убезпечені від фронту, оскільки губернатор вистояв навіть проти Джефа Девіса й таки не послав їх до Вірджинії.

Сказав, що вони потрібні для оборони штату. Хто ж бо думав, що війна докотиться до їхнього двору і доведеться й справді боронити свій штат?

- Та як ви можете брати їх на сміх, серця у вас немає! Подумайте лишень, якого похилого віку джентльмени й зовсім зелені підлітки у гвардії! По-вашому, і малий Філ Мід, і дідок Меррівезер, і дядечко Генрі Гамільтон теж повинні піти на фронт?

- Я не казав про хлопчаків і ветеранів мексиканської війни. Я казав про таких бравих молодців, як Віллі Гінен, що залюбки хизуються формою й вимахують шаблею…

- А ви самі?..

- Мені цим не дошкулите, дорогенька! Я не ношу форми й не розмахую шаблюкою, і доля Конфедерації мене анітрохи не обходить. Та й взагалі я вам скажу, що я не збираюся важити життям ні у внутрішній гвардії, ні в будь-якому іншому формуванні. Мені довіку вистачить моєї муштри у Вест-Пойнті… А Бувальцеві Джо - що ж, нехай йому щастить. Генерал Лі не може послати йому ніякої допомоги, бо еам по вуха зав’яз у Вірджинії. Отож війська штату Джорджія - це єдине підкріплення, на яке Джонстон може сподіватись. Хоча він заслуговує на краще, бо з нього великий стратег. Він завжди справляється встигнути на місце раніш за янкі. Але мусить щоразу відходити назад, щоб утримати залізницю. І затямте мої слова: коли янкі виб’ють його з гір сюди, на рівнину,- він пропав.

- Сюди? - скрикнула Скарлет.- Ви ж чудово знаєте, що так далеко янкі ніколи не дійдуть!

■- Від Кеннесоу сюди всього двадцять дві милі, і я готовий битись об заклад з вами…

- Рете, гляньте-но в кінець вулиці! На ту юрбу! Це не солдати… І куди вони йдуть? Боже, та то ж негри!