zvijani-vitrom-1

Через нескінченні переходи конфедерати не мали коли й виспатись і були здебільшого такі втомлені, що їм ніякі думки не йшли до голови. Однак у короткі хвилини просвітлення вони вірили у Бувальця Джо непохитно. Вони знали, що відступають, але знали й те, що їх ані разу не побили. Просто в них було замало людей, щоб утримувати свої позиції і водночас відбивати обхідні маневри Шермана. Вони могли бити янкі й били їх щораз, коли ті зупинялися й зав’язували бій. Та чим скінчиться їхній відступ, вони не знали. Але Бувалець Джо знав що робить, і це їх задовсль- няло. Відступ він проводив майстерно, бо втрати їхні були незначні, а янкі вони й забивали, і в полон брали чимало- таки. Самі вони не втратили жодного фургона, а тільки чотири гармати. І залізницю за спиною в себе відстояли. Ні лобовими атаками, ні кавалерійськими наскоками, ні обхідними маневрами Шерманові не вдалося прорватись до залізниці.

Залізниця. Вона все так само була в їхніх руках, ця благенька спарена залізна стяга, що звивисто тяглася сонячною долиною у напрямку до Атланти. На нічліг солдати влаштовувались так, щоб бачити блідуватий полиск рейок під зоряним світлом. А коли вони падали під кулями, то останніми образами в їхньому примерхлому зорі були рейки, які сліпуче сяяли в нещадній спекоті, і гаряче марево над ними.

Конфедерати відступали далі в далину, а поперед них сунула армія біженців. Плантатори й фермери, багаті й бідні, чорні й білі, жінки й діти, старі й умирущі, каліки й поранені, жінки при надії - усі вони затовпили дороги на Атланту, хто пішки, хто в поїзді, хто верхи, хто у колясках і на возах, завантажених скринями й усіляким хатнім добром. Біженці миль на п’ять випереджували відступаючих - вони зупинялися і в Резаці, і в Калгоуні, і в Кінгстоні, за кожним разом сподіваючись почути, що янкі відкинуто назад і що тепер вони можуть вернутися до своїх домівок. Але не було для них вороття на цьому розжареному від сонця шляху. Війська в сірому проминали порожні особняки, покинуті ферми, безлюдні хатини з розчиненими навстіж дверима. Де-не-де залишалася у себе в садибі самотня жінка .в гурті кількох переляканих рабів - вони виходили на дорогу привітати солдатів, приносили криничної води спраглим, перев’язували рани пораненим, ховали на своїх родинних кладовищах померлих. Але переважно сонячна далина була безлюдна й пустельна, і тільки занедбані посіви самі собою достигали на полях.

Знову обійдений з флангу біля Калгоуна, Джонстон відступив до Андерсвілла, де сталася гостра сутичка, тоді до Касвілла й зрештою на південь до Картерсвілла. Тепер уже вррог просунувся на п’ятдесят п’ять миль за Даттон. Відступивши з запеклими боями ще на п’ятнадцять миль, південці окопалися під Нью-Гоуп-Черчем з наміром стримати дальший наступ янкі. Сині лави невблаганно насувалися, звиваючись, мов страховинні змії,- вони люто нападали, зазнавши втрат, відступали, але щоразу атакували знову. Жорстокі бої під Нью-Гоуп-Черчем точились одинадцять днів поспіль, і всі напади ворога було відбито, ще й з великими втратами з його боку. Але після цього Джонстона знов обійшли з флангу, і він мусив своє знекровлене військо відвести ще далі на кілька миль.

Конфедератів страшенно багато полягло й було поранено під Нью-Гоуп-Черчем. Атланта вжахнулася від неймовірного напливу поїздів з пораненими. Ніколи досі, навіть після битви при Чікамаузі, тут не бачено такої великої кількості потерпілих. Шпиталі були забиті вщерть, поранені лежали на підлозі в порожніх складах і на паках бавовни в коморах. Жертви війни заповнили всі готелі й заїзди, та й приватні будинки теж. Скількись їх припало і на дім тітоньки іуп, хоч і як вона протестувала, що це вкрай непристойно - тримати в домі чужих чоловіків, коли Мелані при надії і видовище крові та ран може викликати в неї передчасні пологи. Але Мелані підтягла вище верхній обруч криноліну, приховуючи округлість своєї фігури, і поранені заполонили цегляний будинок. Відтоді без кінця доводилося готувати їжу, підносити, перевертати й обмахувати віялом поранених, прати й скручувати бинти, проріджувати марлю, і навіть довгими душними ночами не можна було склепити очей через постійне голосне марення непритомних у кімнаті опостінь. Врешті Атланта почала задихатись від надміру поранених, і потік їх стали спрямовувати до шпиталів у Мейконі та Огасті.

З припливом у місто поранених, що приносили суперечливі звістки, і дедалі більшого числа наполоханих біженців, Атланта, і без того перелюднена, тривожно загула. Маленька хмарка на крайобрії швидко розросталася у велику грозову хмару, в повітрі чулися повіви крижаного вітру.