zvijani-vitrom-1

Вибух за вибухом стрясали землю, світ перетворився на суцільне пекло, де вирували вогонь і гуркіт. Снопи іскор вистрелювали в небо й повільно, лінькувато осідали донизу крізь криваві хмари диму. Скарлет причулося, наче опос- тінь слабким голосом озвалась Мелані, але вона не зреагувала на це. Тепер їй було не до Мелані. І взагалі її тільки одне доймало - страх, що пробігав у неї по жилах так швидко, як вихристе полум’я в небі. Вона стала знетям- леною з ляку дитиною, якій хотілося сховати голову в матері на колінах і нічого не бачити, що діється навколо. Якби тільки опинитися вдома! Вдома з матір’ю!

Серед цих оглушливих вибухів, від яких здригалася душа, вона раптом уловила якийсь інший звук, наче хтось біг, гнаний страхом, перескакуючи через дві сходинки на третю, і схлипував як гончак, що відстав від своїх. У кімнату влетіла Пріссі і, кинувшись до Скарлет, з такою силою хапнула її за руку, немов хотіла видерти шмат м’яса.

- Янкі?..- скрикнула Скарлет.

- Ні, мем, це наші жентмени! - вереснула Пріссі, ледве переводячи дух і ще глибше запускаючи нігті в руку Скарлет.- Вони палять військові склади, і харчові, і ливарню, і ще вони, міс Скарлет, підірвали сім десятків вагонів, де снаряди й порох, і, Боженьку мій, ми всі теж згоримо!

Вона знов почала гостро схлипувати і так вп’ялася нігтями в тіло Скарлет, аж та ойкнула від болю й сердито відштовхнула її.

Отже, янкі ще не захопили міста! І ще є час урятуватись. Вона силкувалася приборкати паніку й зібратися з думками.

“Якщо я не візьму себе в руки, то завищу, мов ошпарена кішка!” - подумала вона. Вигляд Пріссі, очамрілої від страху, допоміг їй прийти до пам’яті. Вона вхопила негритянку за плечі й шарпонула.

- Перестань верещати й розкажи до пуття. Янкі ще ж не захопили міста, дурепо! Капітана Батлера ти бачила? Що він сказав? Чи він приїде?

Пріссі стихла й тільки зубами цокотіла.

- Так, мем, я знайшла його. У барі, як ви й сказали. Він там…

- То байдуже, де ти його знайшла. Чи він приїде? Ти сказала, щоб він привів коня?

- Боже мій, міс Скарлет, він сказав - його коня й бричку жентмени забрали для поранених.

- О Господи!

- Але він прийде…

- І що ще він сказав?

Пріссі вже трохи відхекалась і заспокоїлася, лише очима ще лупала у знетямі.

- Я знайшла його в барі, як ви й сказали, мем. Я стала знадвору й погукала, і тоді він вийшов. І ті’ки він побачив мене, і я почала говорити, аж це солдати підірвали склад на Декейтера, і вогонь знявся, і він каже: “Біжім!” - і схопив мене, і ми добігли до П’яти Променів, і він питає тоді: “То що там? Кажи хутко!” І я сказала, як ви мені веліли: “Кап’тане Батлер, швиденько приїжджайте з конем і коляскою. У міс Меллі немовля, і міс Скарлет доконче хоче виїхати з міста”. А він питає: “А куди вона дума їхати?” І я йому: “Не знаю, сер, ті’ки вам треба швидше, поки нема янкі, бо вона хоче з вами вибратися з міста”. Він тоді засміявся й каже: “У мене забрали коня”.

Серце Скарлет завмерло, коли й ця остання надія на порятунок не справдилася. Яка ж вона дурна: не подумала, що армія, відступаючи, звісно, реквізує геть усіх до одного коней і всі підводи в місті! Ошелешена цією думкою, вона пропустила повз увагу, що там мовить далі Пріссі, але потім вирішила таки дослухати.

- А тоді він каже: “Скажи міс Скарлет, нехай не журиться. Задля неї я вкраду коня, хоч би то був останній кінь на все військо!” І ще він сказав: “Мені не первина красти коней. Скажи їй, я дістану для неї коня, хоч би мали мене й підстрелити”. Тоді знову засміявся й каже: “Біжи додому”. Але я ще не почала бігти, аж воно як гахне! Так гримнуло, що я мало не впала, а він каже: “Це нічо’ страшного, просто наші жентмени підривають склади з ‘му- ніцією, щоб янкі не дісталося”,- і…

- То він прийде? І коня приведе?

-Він так сказав.

Скарлет зітхнула з полегкістю. Коли є бодай найменша змога дістати коня, Рет Батлер його дістане. Він спритняга, Рет. Вона пробачить йому всі прогріхи, якщо він визволить їх з цієї погибелі. Втекти! А коли поруч буде Рет, вона нічого не боятиметься. Рет захистить їх. Хвалити Бога, що Рет є на світі! Відчувши себе трохи безпечніше, Скарлет узялася до більш практичних справ.

- Збуди Вейда, одягни й спакуй одежу для нас усіх. Склади все в невелику валізу. І не кажи міс Мелані, що ми їдемо. Поки що не кажи. А дитину закутай у два грубших рушники й не забудь спакувати пелюшки.

Пріссі все ще чіплялася за її спідницю й тільки блимала білками очей. Скарлет відштовхнула дівчисько від себе й гримнула:

- Швидше-бо!

Пріссі, мов сполоханий кролик, шмигонула за двері.

Скарлет розуміла, що треба піти до Мелані й заспокоїти її, вона ж, мабуть, сама себе не тямить від страху через цей незмовкний громохкий гул і заграву на півнеба. Коли чути й бачити таке, то подумаєш, ніби настав кінець світу.