zvijani-vitrom-1

Скарлет перевела подих, нахилила бутлю і одним духом ковтнула. Гарячий струмінь опік горло й побіг униз до шлунка, вона аж похлинулась, а на очах виступили сльози. Тоді знову глибоко перевела подих і ще раз піднесла посудину до уст.

- Кеті Скарлет,- озвався Джералд, уперше від її повернення з владною ноткою в голосі,- годі вже. Ти не знаєш, що таке спиртне, і можеш сп’яніти.

- Сп’яніти? - Вона засміялась неприємним сміхом.- Сп’яніти? Дай Боже, щоб так і було. Я хочу упитися в дим, щоб забути про все на світі.

Вона ковтнула вдруге, і тепло поволі розбіглося по жилах аж до самих пучок. Цей добротворчий вогонь дарув таке блаженство! Здавалося, він досяг навіть закрижанілого її серця і повертає їй життєву снагу. Побачивши розгублений болісний погляд Джералда, вона знов поплескала його по коліну й спробувала зобразити на обличчі заводіяцьку усмішку, таку любу йому колись.

- Хіба я можу сп’яніти, тат? Я ж твоя дочка. Невже я не успадкувала найміцнішу голову на всю округу Клейтон?

Дивлячись на її втомлений вид, він ледь-ледь усміхнувся. Віскі його теж підбадьорило. Вона простягла йому бутлю.

- Сьорбни ще разок, і я проведу тебе нагору й укладу спати.

Аж це сама себе осмикнула: таж таким тоном вона розмовляє з Вейдом! А з батьком не годиться так говорити. Це неповага. Він, однак* з уважністю прислухався до її слів.

- Атож, укладу тебе спати,- додала вона безжурно.- Дам тобі ще раз сьорбнути, може, навіть і все випити, аби лиш ти заснув. Тобі треба виспатись. Кеті Скарлет вернулася додому, і ти можеш нічим не журитись. Пий.

Він покірно відхлебнув і вона, взявши його попідруч, допомогла йому підвестися.

- Порку…

Негр узяв гарбузину в одну руку, а другою підхопив Джералда. Скарлет піднесла вище запалену свічку, і вони втрьох повільно рушили в темний хол і далі нагору півкруг- лими сходами, що вели до Джералдової кімнати.

♦

Спальня, в якій лежали вдвох на одному ліжку, скидаючись та бурмочучи щось крізь сон, Сьюлін і Керрін, просякла страшним смородом від ганчір’яного гнотика в блюдечку зі свинячим жиром, єдиного джерела світла. Тільки Скарлет відхилила двері цієї кімнати з зачиненими вікнами, як у ніс їй ударив такий густий застояний дух лікарняної палати, запах ліків і смердючого лою, що вона мало не зімліла. Нехай собі лікарі твердять, що свіже повітря шкодить хворим, але коли вже вона має тут сидіти, то мусить чимось дихати, бо інакше дуба вріже. Вона розчахнула всі три вікна, і в кімнату війнуло пахно дубового листя й землі, однак свіжому повітрю несила була розвіяти зразу всі нудотні випари, що тижнями громадилися у непровітрю- ваному приміщенні.

Сьюлін і Керрін, змізернілі й бліді, спали неспокійним сном, часом схоплювались і бурмотіли якісь недоладні слова, втуплюючись у простір широко розплющеними очима, на тому самому розлогому ліжку на чотирьох стовпцях, де вони в кращі часи так весело були перешіптувалися. В кутку кімнати стояло інше, порожнє ліжко - вузьке, у стилі французького ампіру, з різьбленими оздобами в узголів’ї і в ногах,- Еллен привезла його з собою із Саванни. На ньому лежала вона, коли хворіла.

Скарлет сіла ближче до сестер, невидюще дивлячись на них. Віскі на порожній шлунок виробляло з нею різні капості. То сестри наче опинялися десь далеко, робилися дрібнюнькими, і голоси їхні дзижчали, мов комашині. А то починали рости й рости у розмірах і блискавично швидко насуватись на неї. Вона була втомлена й украй виснажена. Якби вона зараз лягла, то проспала б кілька днів без прокиду.

Аби ж то змога лягти й заснути, а пробудитись від лагідного доторку материної руки і почути голос Елл єн: “Уже пізно, Скарлет. Не можна так вилежуватись!” Але цього ніколи вже вона не почує. Аби ж то була Еллен поряд чи хтось інший - старший віком, мудріший і витриваліший, у кого вона могла б шукати поради. Хтось, на чиї коліна можна б схилити голову, на чиї плечі перекласти свій важкий тягар.

Тихо прочинилися двері, і ввійшла Ділсі з немовлям Мелані біля грудей та гарбузовою бутлею віскі в руці. В чадному й хисткому світлі каганця вона здалася Скарлет худішою, ніж була колись, і з виразнішими індіанськими рисами обличчя. Більш помітні були широкі вилиці й мідяний полиск шкіри, загострився яструбиний ніс. Поли- няле ситцеве плаття вона розщібнула до поясу, виставивши на видноту пишні бронзові перса. Немовля Мелані припало блідо-рожевими губками до темної пипки й пожадливо смоктало, дрібненькими кулачками впираючись у податливу плоть, як ото кошенятко тулиться до теплого хутра материнського живота.

Скарлет звелася на хиткі ноги й поклала руку на плече Ділсі.

- Як добре, що ти лишилася, Ділсі.

- А хіба могла я піти з цими безпутними неграми, міс Скарлет, коли ваш тато був такий добрий, що купив мене разом з моєю Пріссі, і ваша мама така добра була до мене?

- Сідай, Ділсі. Дитина їсть,- отже, все гаразд? А як міс Мелані?