zvijani-vitrom-1

І ось тепер, наробившись, як негритянка на плантації, вона мусить з гідністю відійти вбік, саме коли для всіх починається забава! Яка ж це правда на світі, коли чоловік у неї помер і залишив її вдовою з немовлям, що оно верещить у сусідній кімнаті, коли її позбавлено всіляких розваг у житті! Ще ж лише рік тому вона могла танцювати вволю й носити яскраві сукні замість цих похмурих жалобних одінь, і мала щонайменше трьох женихів укупі. їй же тільки сімнадцять років, і ноги її самі рвуться до танцю. Ні, доля таки несправедлива! Життя проноситься повз неї оцією тінистою літньою дорогою, разом з цими сірими уніформами, дзенькотом острог, маєвом квітчастих суконь, грою на банджо. Вона намагалася не дуже вже звабливо всміхатись і махати рукою, бачачи знайомих чоловіків, що їх доглядала у шпиталі, але ямочки у неї на щоках промовляли самі за себе, та й взагалі як вона могла вдавати, ніби серце її в могилі, коли насправді це зовсім не так?

Свої уклони і помахи рукою Скарлет мусила раптом урвати, коли до неї в кімнату ввійшла Дріботуп, як завжди захекана після сходів, і рішуче відтягла її від вікна.

- Та чи ви при пам’яті, голубонько, що отак махаєте чоловікам з вікна своєї спальні? Ви мене вражаєте, Скарлет, їй-бо! І що сказала б ваша матінка?!

- Та ж ніхто не знає, що це моя спальня.

- Але вони можуть здогадатися, і це нітрохи не краще. Голубонько, ви не повинні цього робити. Всі почнуть говорити про вас, що ви так нескромно поводитесь… Та й крім того, місіс Меррівезер знає, що це ваша спальня.

- І звісно, ця стара плетуха неодмінно всім розпатякає.

- Голубонько, як ви так можете! Доллі Меррівезер - моя найкраща приятелька.

- Але вона таки плетуха,- ох, пробачте, тітонько, та не плачте-бо! Я її не подумала, що це вікно спальні. Більше я не буду… Я просто хотіла подивитись, як вони проїжджають. Мені ж так кортить побути з ними!

- Голубонько!

- Що ж, як це правда! Я так знудьгувалася в чотирьох стінах.

- Скарлет, обіцяйте мені, що більш ніколи такого не скажете. Люди ж почнуть говорити! Всі подумають, ніби ви не виявляєте належної пошани до пам’яті бідного Чарлі..,

- Тільки не плачте-бо, тітонько!

- О, бачите, ви теж починаєте плакати,- схлипнула не без утіхи Дріботуп, дістаючи з кишені спідниці хустинку.

Тверда грудка нарешті підкотилась до горла Скарлет і вирвалася назовні голосним плачем - не по бідному Чарлі, як гадала Дріботуп, а через те, що скрип коліс і людський сміх поволі завмирали удалині. Вбігла зі своєї кімнати наполохана Мелані -чорне волосся, завжди охай- но підібране в сітку, розсипалось на плечах дрібненькими кучериками, в руці гребінець.

- Любі мої! Що сталося?

- Чарлі! - видушила з себе Дріботуп, охоче віддаючись своєму бідканню й припадаючи головою до Меллі.

- Ох! - скрикнула Меллі, і губи у неї затремтіли, коли прозвучало братове ім’я.- Візьміть себе в руки, дорогенька! Не плачте. Ох Скарлет!

Скарлет упала ницьма на ліжко й голосно заридала за своєю пропащою молодістю, за молодечими розвагами, яких її позбавлено, вона плакала з обуренням і розпукою дитини, яка розуміє, що раніше могла слізьми на будь-чому наполягти, але що тепер слізьми не домогтись уже нічого. Втупивши голову в подушку, Скарлет схлипувала й молотила ногами по стебнованій ковдрі.

- Краще б мені вмерти! - повторювала вона крізь сльози. Перед виявом такого невдаваного горя Дріботуп стримала свій легкодумний плач, а. Меллі кинулася втішати невістку. _

- Не плач, любонько! Подумай краще, як тебе любив Чарлі, і нехай це додасть тобі сили. Подумай про своє миле дитятко!

Обурення тим* що її не розуміють, відчуття того, що її позбавлено можливості тішитись життям - усе це не давало Скарлет і слова вимовити. І так було й краще, бо, успадкувавши від батька звичку до відвертості, вона вибовкала б усе, що почувала насправді. Мелані стала гладити її по плечах, а Дріботуп заметушилася по кімнаті, опускаючи штори на вікнах.

- Не треба цього! - закричала раптом Скарлет, піднісши від подушки розчервоніле й набрякле слізьми обличчя.— Я ще не вмерла, щоб уже затемнювати вікна, хоча краще б мені було вмерти! Ідіть собі, ради Бога, дайте мені спокій.

Вона знову впала обличчям на подушку, а Меллі й Дріботуп, пошепки порадившись, навшпиньках вийшли з кімнати. Скарлет чула, як молодша промовила тихцем до старшої, коли вони спускалися сходами:

- Тітонько Туп, будь ласка, не згадуйте при ній Чарлі Ви ж знаєте, як тяжко їй чути його ім’я. У неї, бідолашки, робиться таке лице, що вона ледве стримує сльози. Ми не повинні додавати їй прикрощів.

Скарлет від безсилої люті лупонула ногами по ковдрі* що не могла пригадати якогось дошкульнішого прокляття.

- А хай їх чорти візьмуть! - скрикнула вона врешті й відчула деяку полегкість. І як ця Мелані може обходитись без жодних розваг і сидіти весь час удома, у жалобі по братові, коли їй тільки вісімнадцять років? Мелані наче не помічає, їй ніби байдуже, що життя оминає її під дзенькіт острогів.